Фото: Семюель Корум
Цієї ночі українська журналістка, директорка Лабораторії, Наталка Гуменюк отримала нагороду за свободу слова Press Freedom Awards від організації «Репортери без кордонів» у категорії «Вплив». Наталку відзначено зокрема і за роботу з документування злочинів для подальшого використання їх у судових процесах в рамках The Reckoning Project.
3 грудня на церемонії нагородження, що пройшла у Вашингтоні, Наталка зазначила, що ця премія є приводом нагадати про переслідування українських журналістів в окупації.
Цьому ми присвятили документальний фільм «Доступ до інформації», створений в рамках The Reckoning Project. Він розповідає про полон наших колег – журналіста-розслідувача з Каховки Олега Батурина та репортерки з Херсона Анжели Слободян.
У своїй промові вона також зосередилась на загибелі в російському полоні нашої колеги Вікторії Рощиної, чиє тіло досі не повернуте батькам.
Наводимо повний текст виступу Наталі Гуменюк:
Для мене честь отримати цю нагороду, яку я сприймаю, як спільну нагороду усієї своєї команди Лабораторії журналістики суспільного інтересу, яка невтомно працює в Україні, зокрема над документуванням воєнних злочинів. Зокрема і в рамках The Reckoning Project. Спілкуючись із безпосередніми свідками та вцілілими, ми можемо доводити, що те, що з ними відбулося – це не просто трагічні події і ми нічого не можемо зробити.
Ні, стаються злочини. І такий фокус, таке ставлення дає нам відчуття мети. Ми віримо, що тих, хто це коїть можна ідентифікувати і притягнути до відповідальності.
Я надзвичайно ціную той факт, що ця нагорода — за вплив. Як на мене, журналістика має сенс лише тоді, коли вона служить людям, коли журналісти постійно думають: а навіщо я це роблю, яка користь від моєї роботи? Це стало ще очевиднішим під час війни. Мені ще ніколи не було так легко працювати з аудиторією, пояснювати навіщо ми, журналісти, потрібні. Медіа можуть повідомити, яка допомога потрібна, де сховатися, яка дорога безпечна... І навіть якщо ми не завжди можемо забезпечити справедливість, принаймні можемо принести якесь визнання вцілілим і потерпілим. Ми можемо запобігти злочину заперечення.
Але за те, що я можу це робити, можу працювати, я насамперед дякую своїм свіввітчизникам українцям і всім тим, хто воює на передовій. Тільки завдяки їм, а також тим людям в Україні, які цілодобово працюють, моя країна і моє суспільство можуть функціонувати. А отже, більшість українських ЗМІ не опинилися у вигнанні, можуть залишатися працювати всередині України, бути поряд з людьми. А будучи поряд, будучи їхніми голосами, ми можемо на щось впливати.
Та на жаль, це стосується не всіх українських ЗМІ, і йдеться не про всю територію України. Понад 30 українських журналістів, переважно тих, хто залишився у своїх рідних містах, які було окуповано Росією, наразі перебувають в російському полону і ймовірно піддаються тортурам.
Близько двох місяців тому батько моєї молодшої колеги Вікторії Рощиної отримав коротке повідомлення від Міністерства Оборони Російської Федерації, що 19 вересня Вікторія померла в російському полоні. Її затримали в окупованій Україні понад рік тому. Українська влада підтвердила її смерть. Проте її родина відмовляється в це вірити, доки тіло Віки не повернуть.
Зазвичай я найбільш позитивна людина серед оточуючих. Я не люблю наголошувати на тому, наскільки жахлива ситуація, а кажу як багато ми ще можемо зробити. Заміст того, щоб
казати про те, як багато ми можемо втратити, я кажу, як багато всього ми маємо і можемо захистити.
Та я свідома того, де є межа. Зокрема межа впливу міжнародинх журналіських організацій. Сьогодні будь-де у світі складно звільнити журналістів. Їх тримають за ґратами, щоб вони мовчали.
Вікторія більше не може говорити. Та я боюся, що її тіло все ще може розповісти історію про те, що з нею зробили. Тому його не віддають. Але доки її тіло не повернуть родині, поки її сім’я переживає ці тортури невизначеністю, я буду постійно сумніватися - а чи має значення наша журналіська солідарність, якщо ми не можемо добитися принаймні цього - повернення тіла загиблої журналістки її сім’ї?
Та звісно, я б не хотіла завершувати свою промову на цьому. Я не хочу залишати цю сцену з відчуттям того, що все марне.
Я просто скажу, що коли йдеться про вплив журналістики, не варто думати, що йдеться лише про якісь визначні досягнення. Ніхто не очікує, що ми маємо бути героями. Насправді нас оцінюють не результатами, а за нашими зусиллями — чи робили і чи робимо хоча б те, що в наших силах.
Тож я бажаю кожному з нас щодня знаходити в собі сили робити те, що ми можимо. Навіть якщо йдеться про щось дуже базове. Дякую
Щороку премія RSF Press Freedom Awards відзначає журналістів та медіа, які зробили вагомий внесок у захист і просування свободи преси у світі. 32-а церемонія нагородження відбулася у вівторок, 3 грудня 2024 року, у Вашингтоні, округ Колумбія, в Національному музеї жінок у мистецтві. Ведучою заходу стала журналістка Лулу Гарсія-Наварро — співведуча серії інтерв’ю від The New York Times Magazine та дописувачка CNN.
Серед інших спікерів церемонії були Мішель Мартін — журналістка, лауреатка премії «Еммі», ведуча Morning Edition на NPR і дописувачка програми Amanpour & Company на PBS, а також Айсса Майга — відома французька акторка й режисерка, донька відважного малійського журналіста Мохамеда Майги, який загинув 40 років тому.
Comments