Про журналістику 1990-х та 2000-х

Тодішня журналістика відрізнялася від сучасної тим, що вона була.

Інтернет тільки починався, анонімності майже не було. Відповідальність мала прізвище кожного журналіста, який робив свій вибір на користь сміливості, боротьби з адміністративною цензурою. Або — на користь кар'єри і грошей. Тоді цей вибір існував.

Була когорта журналістів, які в більшості зберігали незалежність від влади в судженнях, виступах. На цьому розквітло «Дзеркало Тижня», бо цензура вже була. Інтернету як альтернативи, як схованки, або навпаки як світла в кінці того цензурного тунелю ще не було, він не відчувався. Тому люди, які не могли висловити свою позицію в ЗМІ, де вони заробляли, друкувалися в «Дзеркалі Тижня», де заробляли собі на душу.

Журналісти, які намагалися зберігати вірність професії, бути шпигунами від суспільства у владі, не могли не замислюватися над тим, наскільки це небезпечно. Чи думали ми про фізичне знищення? — Це не було весь час перед очима, і це не було дамокловим мечем, який згори бовтався. Бо якщо ти думаєш, як ти дихаєш, як ти ходиш, ти перестаєш дихати і ходити. Ти просто робиш те, що маєш робити як фахівець. Це було якимось оберегом.

Про владу за Леоніда Кучми

Влада, її стан, відрізнявся від того, який є зараз. Була сакральність влади. Вона була на своєму піку. Тоді людям не спадало на думку, що кожен з них може бути президентом і в цьому немає нічого складного. Вважалося, що це все ж таки професія, особливі знання, утаємниченість, вміння приймати рішення, системність. Існував міф влади.

Що собою являла влада? Президент. Звичайно, прокурор, голова СБУ, голова Верховної Ради, прем'єр-міністр, який залежав від можливості президента будь-якої миті відправити його у відставку, тому він був повністю інтегрований у президентську систему, як і будь-який міністр. Олігархи були частиною економіки, тими людьми, які приборкували свободу слова. Вони утримували збиткові медіа — як і зараз, щоб цим вибудовувати стосунки із владою. Тоді влада була владою. Це зараз просто слово порожнє. Є тільки опудало, на якому можуть сидіти будь-які птахи і клювати, що їм заманеться. А тоді влада була справді владою. Звичайно, ми її критикували, але це було скоріше як погані стосунки дітей і дорослих. Але після ситуації з Гонгадзе журналістика почала окреме життя від цих людей, які насправді не є родичами.

Про «Українську правду» і Олену Притулу

Сказати, що в інтернета була якась особлива роль на той час, принаймні в політичній журналістиці, не можна. Але він вже починав продзьобуватися. Саме через тексти УП. Інше питання, що влада на нього не звертала уваги. Це все були люди старої формації, які не поспішали розбиратися з цими «лєгкомислєнними» кнопками, гаджетам, хомутами, підковами та іншими ласощами. Телевізор бачать десятки мільйонів. Газету, що написана пером, не вирубиш топором. А що воно працює і не жужить — це не зрозуміло.

Ці найважчі часи — перший рік [після зникнення] принаймні, ми з Оленою провели разом: зранку і до вечора. Я відчувала, їй це було необхідно. Коли мені говорять: видання, яке засноване Гонгадзе… Не було домінуючої ролі Гонгадзе в створенні УП. Просто в них був розподіл ролей такий, що Гія був Той Хто Греблі Рве, а Олена — Той Хто в Скелі Сидить. В цій скелі роботи було не менше. Це видання, яке створили вони вдвох. Це видання, яке вона підняла із командою. Яка зробила УП лідером інтернет ЗМІ. Олену мало хто бачить — вона для себе вибрала такий затвірницький спосіб життя, я це можу зрозуміти. І ці дві гранати, які двічі впали в одну воронку, це просто неймовірна трагедія, іспит.

Про зникнення Гонгадзе й пошуки

Ми були розгублені. Спочатку. Саме тому, що ми не очікували на те, що з Гією може трапитися щось настільки серйозне. Ми все ж таки про смерть думати не хотіли, але у підсвідомості, звичайно, ти розумієш, що таке може статися. Але Олена принаймні мені, Інні Безгінській з Інтерфаксу, настільки точно описала його звички, що ми розуміли, з ним сталося щось серйозне.

Чи думали ми, що до цього причетна влада? Звичайно. Але ми все-таки не могли зрозуміти до кінця мотив — чому? Коли він не з'явився тієї ночі і взагалі до наступного дня, я пам'ятаю, що ми збиралися в Інтерфаксі. Було багато журналістів, всі були стривожені.

Найперше, ми не відчували безпеки для себе. До того, як з'явилися плівки, було братство і ми намагалися весь час вигадувати інформ-приводи для того, щоб тримати тему на слуху.
Чи контактували ми з владою? Так, бо переконаності в тому, що за його зникненням може стояти влада, в нас не було. В нас були підозри, але їх тоді ще не вистачало, щоб розірвати стосунки. Тому тоді ми спілкувалися зі слідчими, спілкувалися з Олександром Волковим. З'являється хтось, хто бачив, що його тіло в гаражах. Або його ховають в холоднику. Або він десь у ямі, вже не їв стільки-то там днів і т.д. Всі ці «акі пакі» у відчаї змушує дослуховуватися.

Олександр Волков тоді був помічником Кучми. Він був послом з особливих доручень. Хтось виходив на Олену і розповідав, що отам бачили, там знають і т.д. Волков допомагав, давав охорону.

Про «плівки» Мельниченка

Було дві вибухові новини. Перша стосувалася того, як президент України із силовиками обговорював журналіста. І які це могло мати наслідки. Друга — сам факт прослуховування в президентському кабінеті. Люди були в шоці від того, що таке можливо.
Велика частина цієї влади самі були розгублені, не розуміли, що відбувається. Ці плівки для них були шоком. Принаймні для частини оточення президента. Тієї частини, з якою ми спілкувалися.

Гія не встиг, і в нього не було можливості це зробити. Але була можливість підігрівати ці емоції Кучми. Хтось кожного разу йому розповідав про «диви, що написав Гонгадзе». Або чиїсь тексти могли видаватися б за Гіїні, бо його тексти на УП — вони молочнозубі. Це не колющі тексти.

Мені з самого початку було дивно, після того, як Мельниченко оприлюднив ці 11 епізодів, що не зафіксовані самі моменти накрутки Кучми, коли він ознайомлюється з текстами, або радіо-виступами, або із ще чимось у виконанні Гії. Чому цього не було? Чому не була зафіксована людина або люди, які приходили до Кучми і накручували його? Ось питання. Якщо переслухаєте усі 11 епізодів, то побачите, що майже на всіх саме Кучма починає говорити про Гію. Звідки Кучма брав інформацію про Гонгадзе, мені не зрозуміло.
Плівки кочували. Мороз був не першим, кому Мельниченко їх показував. Він підходив до Симоненка, Тимошенко, я вже про Марчука не кажу, який з першого дня знав, що прослуховується кабінет.

Мельниченко цього не приховував. Він нам про це розповідав, коли ми були в 2002 році в Америці. По-друге, Євген Марчук в бесідах з Тетяною Коробовою — журналісткою на той момент газети «День», використав частину інформації про бесіду першого заступника голови СБУ і Кучми, яку можна було отримати прослуховуючи кабінет. Він трохи необережно поділився цією історією з Коробовою, вона про це написала і спалахнув скандал. Деркач, голова СБУ, передзвонив президенту і сказав, що його слухають. Тому що така інформація була між двома: Юрієм Землянським (на той час першим заступником голови СБУ) і Кучмою.

Мельниченко нам розповідав, що одного разу розставив апаратуру, відійшов, і бачить, що метуться, кажуть, що буде екстрена перевірка. Він ледь встиг забрати прилади. Принаймні ту частину, яка була мобільною в його системі прослуховування. А ця розмова між першим заступником СБУ і Кучмою відбулася в 1999 році під час передвиборчої кампанії. Ось чому Коробова писала про ці речі. Тобто тоді вже стало зрозуміло, що в Марчука є канали. Це не дивно, він людина легендарна в цій системі.

Про Миколу Мельниченка

Коли плівки стали публічними, Мельниченко скоріше виглядав як людина, яка переступила через умовні обмеження, виконуючи громадянський обов'язок, інформуючи суспільство про події в президентському кабінеті. Але потім, коли стало зрозуміло, що до того він торгував цими плівками, вже хотілося вдягти рукавички. Вже в 2002 році, коли ми були з Гриценком на конференції в США, до Мельниченка підходити не хотілося. Він нарізав круги, і врешті ми з ним поспілкувалися, але це було не за нашою ініціативою. В чомусь він заплутався, в чомусь був з самого початку певною мірою червивим. Я не вважаю Мельниченка героєм, бо я не бачила його безкорисливості.

Про Володимира Литвина

Литвин — класичний політик. Він завжди справляв враження — "я маленька людина, які претензії, та що ж я можу знати?" А він знав все. Разом зі своїм другом Дагаєвим. І іншими людьми, які мали до нього свої волошкові претензії.

Про розмову з Леонідом Кучмою

Це була довга розмова. Звичайно, ми говорили про Гію. Єдине, що можу сказати, в моїй уяві Кучма відійшов від свого емоційного переконання в тому, що за всім цим стоїть Захід. В мене не склалося враження, що він знає відповіді на всі питання. Він на той час ще був певною мірою розгублений. Мені здається, що він для себе й досі складає якусь версію того, що тоді відбулося. Він був безпосереднім учасником. Але як на мене — він також це певною мірою усвідомлює, він швидше був тим, ким грали, ніж тим, хто вів гру.

Про замовника

З самого початку «Дзеркало Тижня» виклало кілька версій. Звичайно ми були критично налаштовані щодо Кучми. Але намагалися тримати тверезий розум. Ми розуміли, що не дивлячись на емоційні висловлювання Кучми, цю емоційність могли використовувати й інші люди з іншою метою. Час пройшов і у нас у всіх є тільки версії. Як це не соромно визнавати, ми також не добилися точних відповідей, і, думаю, ніколи їх не дізнаємося, скоріше за все.

Коли ви точно не можете знайти мотив, дивіться по результату. З моєї точки зору, це однозначно призвело до того, що Україна загальмувалася у русі на Захід.

Кучма поставив прем'єром Ющенка. Людина, яка мала імідж проамериканського політика. Він взяв корабель і почав його розвертати в іншому напрямку. Його треба було зупинити. Як? Відрізати від Заходу. Я не можу зрозуміти одне — чому Гонгадзе? Чим він був небезпечний? Нічим. Його біда в тім, що він був красивий, що його не можна було раз побачивши, забути. В нього були дві маленькі доньки. Його було б дуже шкода. Відповідно на Заході також. От і все.

Я не претендую на істину в цій ситуації, бо я її просто не знаю. Але якби треба було сформулювати мою версію того, що відбулося, я би сказала, що Гію Гонгадзе вбили для того, щоб залишити Україну в сфері тотального російського впливу і не пустити на Захід. Він був приводом, а не метою. Це не робить трагедію меншою. Це вимагає ще більше відповіді. Не інспірацій, а справжнього розслідування, бо це і доля людини, і доля країни, яка змінилася через трагедію цієї людини. Але я не вірю в те, що колись це буде розслідувано.

Підсумки

Смерть Гії Гонгадзе припала на наше покоління. Це наш біль. Ми не довели справу до кінця. Я думаю, тільки тому, що ми врешті вперлися в ріг спайок між силовиками і спецслужбами і Україні, і Росії. Але в знаменнику було КДБ СРСР. Тако-от хочу сказати, що ми про Гію пам'ятали багато років. Це переросло у справді в політичний спротив. Коли трапилася ця біда з Павлом Шереметом, аби не ці кострубаті дії Арсена Авакова цієї зими, пам'ять про Павла вже через кілька місяців зменшувалася до прямокутника банера на сайті УП.

Якщо сьогодні когось уб'ють — політика, журналіста, це буде топ-темою на три дні. Ціна людського життя сьогодні 3 дні. І так само, як тоді з Гією, воно не буде до кінця розслідувано. Тому що суспільство не готове пам'ятати. Суспільство хворе на емоційно-інтелектуальний дисбактеріоз, коли людина просто жере новинні та емоційні приводи, не залишаючи нічого не на серці, ні в розумі, ні в громадянських вимогах. Зараз можна вже все.