Про пошуки Георгія Гонгадзе

Щойно зник Георгій, я подзвонила Мирославі. Я була координаторкою «Репортерів без кордонів» в Україні. Запропонувала привезти місію цієї міжнародної організації, щоб спробувати зустрітися з українськими очільниками і отримати відповіді на питання, яких виникало надто багато. Це було восени 2000 року. Ми приїхали на десять днів. З нами зустрілися, бо це була міжнародна організація. Ми бачили практично всіх: голову СБУ Деркача, Євгена Марчука, президента Кучму, голову парламентської слідчої комісії.

Бачили генпрокурора Потебенька, Олександра Мартиненка — прес-секретаря Кучми, міністра внутрішніх справ Кравченка. Нам переважно казали, що слідчі працюють. Деркач намагався нас переконати в тому, що Георгія, можливо, десь бачили, можливо він просто, може він живий, бо ніби-то існує примарна ймовірність, що Гія не загинув. Експертиза дала 96% ймовірність, що тіло його, а отже 4% дають шанс, що він живий. Деркач щось казав про передозування наркотиками, хоча всі знають, що ніяких наркотиків Георгій не вживав. Зустріч була формальною, більше про людське око аби показати, що наша влада відкрита до спілкування з міжнародними структурами. Однак сказати щось суттєве на тому етапі вони не могли.

Я ж думаю, що ця місія зіграла певну роль, бо наша влада намагалася виглядати відкритою. Оскільки вони відповідали на всі листи, які ми надіслали. Це зараз вже можна сказати, що листи писали ми з Мирославою та адвокаткою Валентиною Теличенко, але від імені «Репортерів без кордонів». Питання ставилися дуже конкретні. Тож потроху щось просувалося. Це була допомога тим діям, які Валентина Теличенко робила на рівні українського судочинства.

«Репортери без кордонів» і тиск Заходу

Оскільки я очолювала «Репортерів без кордонів» в Україні, а також очолювала Інститут Масової Інформації, що працює в Києві, то виникла ідея об'єднати українські і міжнародні зусилля, щоб підштовхувати це розслідування. Ідея була постійно обробляти кожен новий факт, елемент, інформацію, що виникала у справі, щоб підштовхнути слідство йти далі, не зупинятися, не заговорювати справу. Ми з Миросею і Валентиною були на зв'язку щодня. Вийшла дієва співпраця з заввідділом Європи в організації. Ми також постійно приїздили до Ради Європи, практично на кожну сесію, щоб зустрічатися з очільниками ПАРЄ, головами фракцій, політичних груп, і так само спонувати їм допомогти у розслідуванні. Дуже Допомогла Ханна Северінсен, яка тоді була доповідачкою по Україні.

Пам'ятаю, що у Страсбурзі тодішній представник України, один із дипломатів, сказав Мирославі «як це так, робите стільки галасу». У нього також зник родич, але цілий світ на вуха не ставить, на що Мирослава з гідністю відповіла «можливо ви не любили свого родича?». Мені казали, як це так, ти українка виносиш сміття з хати? Як можна залучати іноземців, показувати, що у нас такий безлад у правоохоронній системі, що в нас, можливо, міліціонери викрали журналіста, навіщо робити поганий імідж Україні? Безперечно, це давня дилема, що важливіше — правда чи державний імідж. Ми вважали, що держава, яка бореться зі своїми вадами, викликає більше поваги, ніж держава, яка вдає, що вона ідеальна.

Коли Мирослава була в Раді Європи, то їй висловлювали підтримку, до неї підходили люди з прогресивного демократичного табору. Коли йшлося про те, щоб відправити спеціально місію, то Ханна Северинсен зверталася до депутатів, казала: «я прошу вас зробити жест і крок назустріч демократії, яка зараз тут» і попросила Мирославу встати. Це був дуже емоційний момент. Люди почали аплодувати. Коли виходили, то Миросю спонтанно обнімали якісь жінки-депутатки.

Зустріч з Леонідом Кучмою

Кучма був останнім, з ким ми зустрічалися. У нас мала бути прес-конференція, тоді як час зустрічі з Кучмою був не узгодженим. І от нам її призначають фактично на той час, коли й прес-конференція. Тобто треба було скасовувати прес-конференцію або якось її переносити. Потім він почав казати, що він хоче тільки свого перекладача, не хоче, щоб я приходила перекладати. Але «Репортери без кордонів» наполягли, щоб таки перекладала я. Там усім поставив каву, окрім мене. Він почав сумним голосом монолог, що його обмовили, що ніякого диктофону не було, а під диваном щодня миють. Якби був диктофон, то його б давно б знайшли. Казав, що Мельниченко каже неправду. Нічого надзвичайного він не сказав крім того, що він довго вагався нас прийняти.

Ігор Гончаров і його листи

У цій справі багато смертей окрім самого Гії. Можна згадати дуже символічну, таємничу і недобру смерть ігоря Гончарова, який залишив листа про те, що Кравченко причетний напряму до вбивства цього журналіста. Сам Гончаров, колишній співробітник міліції, перейшов на бік злочинного світу. Його тіло швидко кремували. Очевидно, що, якщо дійдемо до замовників, то йдеться про дуже впливових і потужних людей, які мають широкі можливості, щоб і відводити слідство на манівці, і заплутувати його, і підсовувати версії, що не відповідають дійсності.

Як встановило потім слідство лист Гончарова був автентичний. Єдине, що цей лист той довірив своєму адвокату. Але якось так вийшло, що лист, який мав бути оприлюднений, коли Гончарова не буде серед живих, хтось так-от вправно опрацював, повикреслював фрази про відповідальність Кравченка. Нагорі написав зовсім інше. Цими листами спробували зманіпулювати. В ІМІ у Києві працювала юристка. І ось документ опублікували на сайті поки я була у відпустці. Розрахунок був, що я не побачу. На щастя, ми швидко зрозуміли, що це маніпуляція. Звернулася до колеги з відповідними спростуваннями, спробами дізнатися правди щодо того, що відбулося і з Гончаровим, і з прощальним листом, віддали його в ГПУ, віддали слідчій комісії у Верховній Раді, яку тоді очолював Григорій Омельченко. Я думаю, що цей лист правдивий, і що інформація в ньому відповідає дійсності.

Експертизи й результати

Крім звітів, а їх було декілька, були ще дві експертизи. Експертиза Таращанського тіла в Києві за присутності матері Георгія Лесі Гонгадзе. Друга експертиза була в Швейцарії. Мама Георгія дала волосся, яке було на його светрі. Також було волосся з його хрестин, коли йому було 7 місяців. А також дала своє, щоб порівняти. У Лесі не було впевненості, що йдеться про її сина. Вона хотіла абсолютного результату. Їй важко було прийняти правду, що його стратили. Це була єдина її дитина. Ми вважали, що її треба підтримати суто по-людськи, щоб зняти ці сумніви. Тобто ці дві експертизи теж далися важко.

Переговори з ГПУ були дуже складні. Я думаю, що якби не Андрій Булига, який працював тоді слідчим, ми б не мали ані першої експертизи, ані другої. Але це трішки заспокоїло, підтримало на той час пані Лесю.

Були звіти «Репортерів без кордонів» щодо справи і публікації у французькій пресі за їхніми результатами. Були регулярні прес-конференції у Раді Європи, які привертали увагу західної, міжнародної, європейської преси до справи. Але основна робота велась в Україні, зокрема титанічними зусиллями Валентини Теличенко. Зокрема, щоб принаймні виконавців справи було ідентифіковано, арештовано, засуджено. Справа Гонгадзе краще просунулася за інших, скажімо, за справу Александрова чи інших вбитих журналістів. Але все-таки організатора, важко встановити, зокрема й тому що Кравченко вже не на цьому світі. Тим більше замовників досі не встановлено. Тобто це половина успіху, який трохи кращий, аніж у інших справах. Але цього замало.

Шанс на правду

Шанс є, якщо хтось із людей, що був співучасником цього злочину з найвищих кіл, причетних до замовників, захоче говорити. Таке завжди відбувається. Бачимо, що убивсто Бандери було розкрито пізніше, коли Богдан Стешинський захотів про це розповісти. Тобто є прецеденти в історії юриспруденції. Але чим більше минає часу, тим важче дістатися до правди. Є також Пукач, який керував викраденням, той, кого зараз засудили до довічного перебування за ґратами саме за організацію цього злочину. Якби він захотів, то міг би сказати більше. Але він цього поки не зробив.

Справи Гонгадзе для України

Справа Гонгадзе посприяла згуртованості і народженню справжнього громадянського суспільства. Вона була одним із елементів появи акції «Україна без Кучми». Вона сприяла появі громадянської свідомості, підштовхнула журналістів до усвідомлення, що свої права треба боронити, треба напрацьовувати корпоративну солідарність. Все це відбулося під час боротьби за справедливе розслідування вбивства Гії. Це також змінило українське суспільство, бо довело, що якщо послідовно і системно за себе боротися, то частково цієї правди можна домогтися. Мирослава змогла виграти суд у Європейському суді з прав людини у Страсбурзі. Держава Україна визнала провину, визнала, що її чиновники, міліціонери замість того, щоб захищати журналістів, можуть їх викрасти і на замовлення таємничої особи вбити. Це такі важливі моменти, які дозволяють Україні усвідомити себе, зрозуміти якісь червоні лінії, які не треба переходити.