Про знайомство

Познайомилися у серпні 1991-го року, посеред проспекту Леніна у Запоріжжі. Був фестиваль «Червона рута». Через весь оцей, здається, найдовший проспект в Україні, йшла юрба народу. Маса людей у національних, тоді дуже не модних, але тепер уже зрозумілих національних строях, вишиванках, навіть у шароварах. І я йшов теж як студент, який прийшов послухати популярну тоді сучасну українську музику. І от я йшов по проспекту з тодішнім грузинським прапором. Це був прапор Грузинської Демократичної Республіки, він зараз інший. І до мене підійшов якийсь високий хлопець, у вишиванці і шароварах та грузинською мовою запитав, хто я. Я майже на мигах, але відповів: «Я такий-то такий-то, з Києва, з Миколаєва, точніше». А він сказав: «Ну привіт, мене звати Георгій». І так ми познайомилися.

Через багато-багато років, вже коли Гії, навіть, не було, я знайшов фото — ілюстрацію до статті про молодь: Гонгадзе йде по проспекту в цих шароварах.

Фактично, цей день знайомства — це переддень незалежності. За 304 дні Україна стане незалежною, в останній день «Червоної рути» почнеться путч. Ми тоді роз'їхалися і побачилися десь в середині, а може, в другій половині 1990-х, коли Гія після довгого періоду роботи у Львові переїхав до Києва, а я після довгого терміну життя в Миколаєві і служби в армії, став журналістом в Києві.

Про те, як Гонгадзе став журналістом

Я думаю, що Гія як раз один із нас в тому сенсі, що маса народу, яка не збиралася ставати журналістами, стала ними внаслідок розвитку суспільно-політичної ситуації, коли навколо відбувалося все таке цікаве. В його родині батько був депутатом першого грузинського парламенту, який голосував за незалежність, він був архітектором – Руслан Гонгадзе. Я працював в організації під назвою «Народний фронт» і як раз відповідав за інформаційний напрямок. Він допомагав висвітлювати мітинги, з'їзди, пікети, якісь важливі події з життя «Народного фронту» Грузії. А потім він поїхав до України, до Львова, звідки була родина його мами, пані Лесі, закохався і залишився в Україні, і був так само пов'язаним з інформаційними подіями, які відбувалися вже навколо студентського братства. Я думаю, він збирався бути чи викладачем, чи перекладачем з англійської мови, але життя його покликало до висвітлення подій, які становлять суспільний інтерес. Ось це і стало початком його журналістської роботи.

Про тіні війни

Важливо сказати, що ще, напевно, не будучи на 100% справжнім журналістом, він почав документувати важливі події на Галичині в період боротьби за незалежність. І коли в 1992-му році почалася російська агресія проти Грузії, то він кілька разів туди їздив. На певний момент став своєрідною сенсацією його фільм «Тіні війни». І от цей фільм ходив тоді на касетах VHS. І це був його справжній перший журналістський продукт. Зроблений суб'єктивно, бо тоді ніхто не міг висвітлити події війни з двох боків фронтів. І зрештою, Гія, який був так само грузинським патріотом, як і українським, не ставив собі такої мети. Його мета була показати, що війна проти його батьківщини несправедлива, що цю війну веде Росія, а не якась там Абхазія чи якась там Самочабло. Він присвятив частину цього фільму тому, що українці допомагають грузинам вистояти на Кавказі, і зрештою, прийде час, коли грузини будуть допомагати українцям. І через 20 років з копійками це сталося. Тобто, фактично — це була справа показати двом своїм батьківщинам, Грузії та Україні, портрети тих людей, які готові за грузинську і українську незалежність і територіальну цілісність боротися, воювати.

Про Львів

Була його одна сенсаційна публікація. «Post-Поступ» — тоді вона була культовою газетою. Я жив в Миколаєві і передплачував, її редагував Олександр Кривенко, світла йому пам'ять… І Гія тоді саме повернувся з війни в Тбілісі на кілька днів, бо фронт був не тільки в Абхазії, в якийсь момент почалася одна із форм громадянської війни в самому центрі Тбілісі — опозиція, уряд Саакашвілі, і уряд Гамсахурдії почав бойові дії в самому центрі міста.
Це 1992-ий чи 1993-ій рік. І він приїхав на перезмінку до Львова, і прийшов в редакцію «Post-Поступа» і сказав слова, які винесли потім на перші шпальти: «Хлопці, я стріляв в президента». Ну там не вказали, що в президента Гамсахурдію, але це виглядало, знаєте, як: «Я стріляв в президента» і стоїть Гія в касці, в камуфльованому одязі ще совєтського типу. Одним словом, це була дуже цікава публікація — інтерв'ю і якісь там його замітки.
Я був связистом на той момент, і мені здавалося, що був брак комунікації. З того, що я бачив перед тим, мені здавалося, що Гамсахурдія попри специфічні психологічні риси характеру, вів Грузію в правильному, самостійницькому русі. Але Гонгадзе мені розказав про репресії проти інакодумців, про те, що його батько, Руслан Гонгадзе, був в так званих «розстріляних» списках. Ну і зрештою, Гія, як показало життя, мав рацію. Він мені якось, навіть, в грубій формі сказав: «Ты понимаешь, что ты делаешь?», ну шось таке. Ми про це багато говорили, і я змінив точку зору, і потім вже від неї не відмовився.

Про Київ

Він в середині «дев'яностих», особливо, коли став вести телевізійну програму про власність, про економічні перетворення на тоді дуже популярному молодому телеканалі «ММЦ-СТБ», вже був відомим, бо все ж таки телевізорів було більше, ніж тепер. І люди, які сиділи в кадрі, вони апріорі ставали відомими і популярними. Його думка, пов'язана з необхідністю економічних реформ поширювалася. Я дивився цю програму і мені було важливо почути там якісь коментарі, бо передачі робилися за західними лекалами — тобто, там було все так доволі по стандарту. А потім через рік-два, коли я переїхав до Києва, побачив, як працює Гонгадзе. Він був дуже суб'єктивний. І він, звичайно, тоді, скажем так, добирав коментаторів або ті аргументи, які працювали на його головну мету. Він зрештою не працював на інформагентства і йому не потрібно було аж так бути відстороненим від всього. Йому боліло.

У 1998-му в парламент проходять перші олігархічні фракції — група Пінчука, Шарова, Деркача, партія «Зелених» Рабіновича тоді ще нікому невідомого, ну, і так далі, і так далі, і Кучмівські всякі там проолігархічні групи. І от в той момент Гонгадзе обирає те, що ми ще тоді називали демократичною журналістикою. Він був в цьому активному полі людей, журналістів, які вирішували журналістикою ще й суспільні, суспільно-політичні проблеми, бо він бачив, ну всі бачили, що країна йде не туди. І от, як шагренева шкіра, починають звужуватися політичні свободи, відбуваються політичні арешти, маса політичних вбивств, зрештою, загибель Чорновола, ну і багато-багато іншого. І це означало, що бути просто висвітлювачами подій недостатньо для того, щоб бути не тільки журналістами, а й громадянами. І от ми ходили по цій межі, я скажу, що дуже часто ми звалювалися в межу активістів більше, ніж треба було, але зрештою, у 1989-91-му, 1999-2001-му, 2013-2014-му той, хто не звалився в цю межу, я вважаю, є поганим громадянином.

Про стеження за Гонгадзе

Він говорив, що за ним стежила машина, що він номер записував, що відчував невпевненість. Але ми з ним до останніх днів бачилися, і я скажу, що це було на бігу. Тобто, він не був пригнічений, розчарований, не мав якихось там панічних настроїв. Він про це говорив, він про це знав, але він був у приватному і товариському спілкуванні такий, як завжди.

У кінці 1990-х років кримінал був набагато потужніший, вульгарніший, брутальніший, ніж тепер. Тоді це були хлопчики, як тоді блискуче написала Тетяна Коробова: «Лица адидасовской национальности». І тоді оці «лица адидасовской национальности» могли за 10 доларів пробити прутом голову або забити ножем. В Миколаєві таких історій було багато, мій викладач так загинув. Тобто тоді, фактично, вбити людину було дешево і просто, тому шо кількість людей, які шукали себе в криміналі, була величезною. Тому, наприклад, коли за журналістом, який пише про політику, стежать, очевидно, це знак попередження: чи щоб він рот закрив, чи просто, як ми зараз розуміємо, щоб зібрати інформацію про його пересування.

Олігархічна влада, кучмівський режим, міністр внутрішніх справ Кравченко з орлами без моралі, як він потім казав на плівках. Це давало підстави всім, навіть тим, які не знали про розмови у владних кулуарах, що країна йде не туди. І однією з ознак цього було стеження за політичними опонентами. Зрештою, у березні 1999-го року за нез'ясованих обставин гине В'ячеслав Чорновіл. Ну тобто, були підстави, щоб бути невпевненим у своєму житті. Я коли після смерті Гії почав писати в «Українській правді», то Олена Притула мені якось сказала: «Тихіше», тобто, не так різко, бо це було небезпечно. Я пам'ятаю її такий товариський прийом.

Про «Українську правду»

Народження «Української правди» — це також дуже зримий образ. У Верховній Раді на ходу чи на льоту. І от він каже: «Я створив сайт». А я вже знав, що сайти існують. Першим сайтом був сайт Наталки Іщенко та Сергія Моргуна, який називався «UA.Today». За рік чи півроку до «Української правди».

Гія мені пише на клаптику, ось так, відриваючи з блокноту, адресу і каже: «Зайди, подивись». Оскільки, у мене дома тоді ще комп'ютера не було, то я в той день цього не зробив. І на наступний день в парламенті він каже: «Ну, що, заходив?» Я відповів, що ні. А він мені, розмахуючи руками: «Ну я ж тебе попросив!». І через день чи через два я таки зайшов на сторінку, вона довго вантажилась, виглядала, як старий дизайн, ну тобто, сіро-біло-малиново, дуже непривабливо. На той момент досить сучасно, але зараз воно так не виглядає. Я прочитав там кілька матеріалів — на мене це не справило великого враження, але очевидно було, що це цікаво, бо це простір в інтернеті. І от коли Гія через день-два запитав, я йому сказав, що мені сподобалося, хоча мені не сильно сподобалося, але я хотів його підтримати.

Він усім оці папірці роздавав, щоб люди заходили — тоді кількість відвідувачів була кількасот на день, і це означало, що кожен важливий. І коло людей, які в Києві на той час отримували інформацію в інтернеті, на пальцях кількох рук можна було перерахувати. Гія хотів, щоб це коло розширювалося, бо йому це важливо було не тільки, тому що він це написав чи передрукував — бо там багато було й передруків з інших медіа, але водночас йому було важливо, щоб його справа звучала. Він був винятковою людиною, йому хотілося, щоб про нього говорили, і от це ним рухало.

Про українські медіа 1990-х

За перші десятиліття незалежності вони пройшли цікавий шлях. До 1990-го року була комуністична цензура. Щоб випустити вільну газетку, потрібно було її надрукувати в Литві, а потім в наплічнику привезти в Україну. Таких видань було понад 800 в Україні між 1989-м і 1991-м роками. Через самвидав багато прийшло в журналістику, і я зокрема. З 1990-го року цензура падає, і починається створення окремих, незалежних від влади медіа, здебільшого друкованих. Але водночас з'являються, наприклад, телевізійні проєкти в деяких містах: Львів, Миколаїв, Харків. З'являються телеканали, які незалежні від влади і які стають популярними. Вони показують новини, контрафактне кіно, музичні вітання і заробляють на цьому великі гроші. Тобто, з'являється незалежна від влади медіа сфера.

В 1990-х роках українські медіа були здебільшого вільними. Дуже бідними, але вільними. До 1998-го року, фактично, не було того, що сьогодні ми могли би назвати олігархічними медіа. Бо той клас тільки народжувався і спочатку то були бої за територію, за ресурси, за акції і сертифікати громадян. Вони один одного відстрілювали — це був складний економічний процес, і їм було не до медіа. Вони ще не розуміли, що центральний телеканал є кращий, ніж 100 бойовиків на Троєщині. Той, хто зрозумів, той зрештою і виграв. Так створюється донецька група, група Пінчука, Коломойського «Приват» і так далі. Тобто, вони фактично, мали всі ознаки організованих злочинних угруповань. Але фактично телебачення стає вишенькою на їхньому олігархічному торті.

І от в цих умовах журналістам фактично не було проблемою знайти собі роботу. Каналів було багато, газет було ще більше, і люди мігрували між телебаченням і газетами, в принципі, заробляючи непогані гроші. Робота вільним журналістом або на гонорарах, або в редакціях стала цілком осяжною. Я, приміром, один рік у Києві, увага, був кореспондентом миколаївської газети. Тобто, мені миколаївська газета платила зарплату, за яку я жив. Зараз собі це уявити, щоб якась миколаївська чи харківська газета могла тримати перевалицького кореспондента — це нереально.

Тоді це було, і тоді була свобода. Я думаю, що якраз мало видимі, мало чутні моменти втрачання свободи для нашого цеху були дуже болючими, об'єднуючими, і тоді солідарність, принаймні, в колі демократичних журналістів була досить сильною. Була історія про київський телеканал «Гравіс», який група Олександра Волкова — тодішнього радника президента, бізнесмена, так званого «директора парламенту», віджала. Тоді багато хто боровся за право «Гравісу» виходити в прямий ефір старою командою. Зрештою, була спроба зупинити розвиток радіо «Континент», на якому працював Гонгадзе. Загалом, це був час, коли журналісти без боротьби не уявляли життя і це була норма. Якщо ти щось маєш і в тебе це відбирають, ти мусиш не просто висвітлювати процес, як тебе душать, а брати участь в його зупинці. І тоді з'являються форми громадянського журналістського активізму, але, на жаль, справжнє об'єднання розпочинається після смерті Гії. Тобто, фактично, його смерть дала поштовх у розвитку інтернет-журналістики. З одного боку, це можливість, з другого — територія свободи, на яку поки влада не здатна закинути зашморг. Ну і ще, десятки вбитих колег за різних обставин — їхні долі, можливо, за виключенням історії Ігоря Александрова, забитого битами у Слов'янську, не прозвучали так сильно, як історія Гії. І його історія є справжнім, невдаваним, некон'юктурним активізмом.

Ми не змогли змінити загальний тренд на олігархізацію, на залякування, на перетворення журналістів на підставки для мікрофонів. Тобто, об'єктивно кажучи, ми цього не зупинили, але ми бодай спробували.

Про зникнення і пошуки

Мені хтось подзвонив, можливо, це була Мирослава: «Ти Гію не бачив?». Ну я кажу: «В четвер чи в п'ятницю в парламенті». «А, ну все. Добре. Просто він зник, не прийшов додому». Тоді ж мобільний зв'язок був фактично відсутній, і ми, хто мали домашні телефони, почали дзвонити. Я теж там зробив кілька дзвінків, але ніхто не відповів. І коли через день, в понеділок, здається, з'явилися сюжети, що пропав журналіст, я пішов у поліцію, у Печерський райвідділ, зробити повідомлення про все, що я знаю. Я подумав, ну, а раптом це поможе слідству? І була друга журналістська мета: я думав, що розповідаючи, я зрозумію, що вони вже знають, і що вони хочуть знати про Гонгадзе. Бо Гія за кілька місяців до цього, заявляв про стеження за собою, і те, чим він займався було вже зрозуміло що небезпечним для влади явищем. То я думав, що, можливо, з цього я зрозумію, наскільки влада залучена в процес. Але той перший слідчий, міліціонер, до якого я потрапив, був, як листок паперу — порожній. Він нічого не знав, ну або принаймні, вдавав. Але я думаю, він реально нічого не знав. Він не знав, як функціонує інтернет. Питав, де Гія працює. Я казав: «на сайті «Українська правда». «Це де? У нього адреса є?». Я кажу: «Ну як, адреса фізичного офісу є», хоча я на той момент ще ні разу в офісі «Української правди» не був. Він каже: «Він в інтернеті працює?». Я кажу: «Ну можна і так сказати». Ну тобто, це була розмова сліпого з глухим.

Під час розмови у кабінет зайшов хтось у цивільному одязі, і оцей слідчий підстрибнув аж. Той каже: «Сиди, сиди. Хочу послушать». І сів. З вигляду достатньо приємної зовнішності, очевидно, якийсь начальник. Ну я розповідаю, якраз я був десь на середині розмови. Потім, послухавши мене, він якось похлопав мене по плечу «по-небратськи» і сказав: «Не переживай, найдется твой Гонгадзе, забухал» і вийшов. Коли він вийшов, я запитав у слідчого, хто це був. Це був начальник Київської поліції генерал Опанасенко. От це мені дуже не сподобалося, тому що це був другий чи третій день після зникнення людини… І він, на мій погляд, про Гонгадзе не знав нічого, тому що Гія не бухав. Ну, це був не той варіант, коли людина пропадала і його треба шукати, бо він зник через це. Мені це не сподобалося, оскільки, якщо начальник міліції упереджений щодо людини і вважає, що немає необхідності кидатися шукати — це був небезпечний сигнал. І я кому міг тоді про цей епізод розповів. Через кілька років Опанасенко загинув з-за якихось дивних обставин, чи помер дуже рано.

Я пам'ятаю з трибуни Верховної Ради генпрокурор казав: «Та не переживайте, все нормально. Його там десь бачили». І влада постійно провокувала розмови, що він ховається через якісь там фінансові проблеми, тобто, історії, вибачте, перетворювалися в «битовуху».

Чому викрадення і вбивство Гонгадзе стало вибухом

Гія був достатньо відомим і в журналістській, і в політичній тусовці. Тобто, він не був таким знаменитим і потужним, як Тетяна Коробова, матеріали якої — це феномен, хтось тоді ксерив і продавав під «Метро». Але його знали всі, тому що він був комунікабельною людиною. Його обожнювали і парламентські журналістки, і журналісти, і парламентарі різних статей, бо він завжди знаходив до більшості людей форму чи співпраці, чи принаймні — спілкування. І він був телевізійний, плюс — ходив як коментатор на найпопулярніші тоді програми, на кшталт «П'ятого кута», яку вів тоді відомий журналіст — В'ячеслав Піховшек. Тобто, це робило його зникнення очевидним викликом для всіх: «Що відбувається?».

Другий момент і про це ми дізналися через місяць після смерті Гонгадзе — оприлюднення плівок Мельниченка, де голос, як казали, подібний до голосу Кучми, говорив речі ймовірно пов'язані з можливістю зникнення Гонгадзе. Я пам'ятаю приголомшливий удар по свідомості. Ми здогадувалися, що Кучма навряд чи харчується фіалками і говорить про щось високе, але те, що так брутально президент, голова СБУ, голова уряду, депутати парламенту, ну і багато-багато інших людей говорять про владу, про суди, про медіа, про чеченців, яким треба там когось віддати… Це зіграло роль бомби. Хтось злякався, але багато людей затялися, що треба це зупиняти. Тому якби не були оприлюднені плівки, справа Гонгадзе стала би історією Александрова, Михайла Коломійця, Петра Шевченка, Віталія Коцюка, Юрія Бойка — першого журналіста, який загинув за нез'ясованих обставин. Тобто, не прозвучала. Але оцей політичний струмінь, що в кабінеті президента України говорять про брутальні, страшні речі, по суті зіграв роль підпалення бікфордового шнура. І всі подальші події не могли не відбутися без розв'язання питання відповідальності Кучми за те, що він зробив або, вбивши журналіста, або, підвішуючи суддів за якісь там місця, відбираючи власність, продаючи перспективу держави. І це фактично спровокувало політичну кризу. Вона тривала кілька років і була, певною мірою, розв'язана тільки після Помаранчевої революції. Тобто, майже чотири з половиною роки, життя країни відбувалося під протестом справи Гонгадзе і її політичних наслідків.

Хто винний?

Українська влада. Чи це є провокація, чи є свідома акція — винна тодішня українська влада. А це означає, що винен президент, бо через його кабінет проходили всі політичні і економічні процеси в країні. Навіть ті уривки плівок Мельниченка свідчили про те, що їм є справа до вугільної галузі, до транспортів, до судів, до фальсифікації виборів, до журналістів, ну до всього. Президент, як герой фільму «Наша Раша» дивився телевізор і коментував у своєрідний спосіб. Я розумію, що нами маніпулювали теж, але ми це знали, хоча б бодай в рамках тих плівок. Я утвердився в тому, що влада або знала, або організувала. Роки два, напевно, взагалі ніхто за великим рахунком не сумнівався в тому, що Кучма вбив Гонгадзе. Тобто, це було суспільним, навіть, стереотипом, було тисяча громадських акцій, Кучму вішали на Хрещатику і нинішній, колишній тепер уже прокурор, Луценко, кидав йому личаки на трибуну парламенту, натякаючи, що «лапти сплести» російською — це означає сісти в тюрму або піти на той світ. Тобто, всі були впевнені, що Кучма так чи інакше винен. Я тільки не знаю тепер, вже розгублений, бо багато різної інформації, чи Кучма, грубо кажучи віддав той наказ, чи він створив ситуацію, коли Кравченко неправильно або правильно його зрозумів.

Або це була історія, що боротьба за владу Кучми була така, що хтось мав щось таке зробити, щоб на пів корпусу чи корпус випередити тих, хто має бути після Кучми. Про це тоді багато писали, що Юрій Кравченко дуже хотів тоді бути заступником Кучми і нібито, Кучма йому «благоволил» і давав такі обіцянки.

Подобається нам це чи ні, проблема замовника Гонгадзе — це проблема тої інформації, яку поніс з собою в могилу Юрій Кравченко. І зрештою, тут треба згадати його передсмертну записку, де він написав про Кучму, який його фактично підставив, такий натяк є. Знову ж таки, чи це правда чи неправда, я не готовий сказати. Тут важливо розуміти, що ми всі були маніпульовані в той час. І навіть історія про загибель Кравченка, про яку через годину тодішній голова СБУ Турчинов і тодішній голова МВС Луценко заявляють, що це є самогубство, не проводячи експертизи. Це, вибачте, є та сама історія, як Генерал Опанасенко каже про Гонгадзе, що «забухал» і знайдеться.

Про плівки Мельниченка

Це маніпуляція суспільством. Ми не отримали ісходніків плівок, ми до кінця не розуміли, як їх отримав той самий Мельниченко. Бо тепер уже є консенсус, що Мельниченко не записував ці плівки, але якщо не він, то хто? Станом на сьогодні ми знаємо людей, які стежили за Гією, і Пукача, який душив його і зрештою вбив. Вони пройшли через слідство, суд, засудження. Двоє із них вже, навіть, відбули покарання, Пукач ще перебуває за гратами.

Років через п'ять після смерті Гонгадзе, я записував інтерв'ю з Морозом щодо справи Гонгадзе і він вже не повторив слів «Кучма вбив Гонгадзе». Якби ви сьогодні запитали, я думаю, що він би так само ухильно про це сказав. Не тому що він боїться Кучми, а тому що все, що він тоді говорив, базуючись на плівках Мельниченка, не відповідає дійсності.
Плівки могли записати спецслужби — як українські, так і закордонні. А тут вже 2-3 варіанта точно є. Мені більше подобається версія, що це був політичний російський проєкт із спробою прив'язати Кучму до свого сідла. Але це може бути так само легко торпедовано іншою версією, що це робила Америка для своїх інтересів. Я взагалі не прихильник теорій змов. Вважаю, що завжди треба спробувати знайти раціональне зерно. От в даній ситуації олігархат в країні — це була проблема для світу, оскільки шпагат Кучми, який декларував європейські цінності, і навіть рух України до Європи, і його реальна діяльність щодо підпорядкування собі усіх економічних і політичних процесів, між собою конфліктували. Треба було визначитися, так би мовити, чи ти з Заходом, чи зі Сходом. Вбивство журналіста, не дало перспективи західного розвитку в Україні в той момент.

Про Олену Притулу

Олена Притула витягнула «Українську Правду» після смерті Гії. І вона, власне, створила «Українську Правду» такою, як ми знаємо її сьогодні з усіма великими плюсами і мінусами. Я років 15 просто не уявляв свого життя без УП. Зараз УП знаходиться в моєму інформаційному меню, але вона вже не єдина сторінка, яку я читаю. Але багато років не було потреби читати щось інше, бо там було все, що було потрібне для людини, яка хоче розуміти, що відбувається в країні. Тому Притула — це велика фігура, бо УП за Гонгадзе і УП через 5 років після смерті Георгія — два різні типи медіа. Тоді Гія, навіть не розуміючи цього, творив активістське медіа, яке бореться з владою. А через певний час «Українська правда» стала виробником нового медіа, машиною зі створення розслідувань, нових журналістських продуктів про життя, політику, спорт, про все на світі. І це, на мій погляд, важливо, тому що показало, що можна бути вільним і працювати, що не обов'язково найматися на олігархічні місця роботи, щоб відбутися в професії.

Через «Українську Правду» пройшла маса талановитих журналістів, які зробили кар'єри і в журналістиці, і в політиці, і в інших сферах життя. Системоутворююча роль УП в медіа сфері після 2001 року провідна. Навіть те, що зараз є дуже багато інших медіа, є дуже якісні інтернет-ресурси, вона не заперечує тої тези, як колись Сталін сказав, що вся література російська вийшла з «Гоголевской шинели», а от українська сучасна журналістика вийшла з «Української правди».