Про зникнення і пошуки
Мені хтось подзвонив, можливо, це була Мирослава: «Ти Гію не бачив?». Ну я кажу: «В четвер чи в п'ятницю в парламенті». «А, ну все. Добре. Просто він зник, не прийшов додому». Тоді ж мобільний зв'язок був фактично відсутній, і ми, хто мали домашні телефони, почали дзвонити. Я теж там зробив кілька дзвінків, але ніхто не відповів. І коли через день, в понеділок, здається, з'явилися сюжети, що пропав журналіст, я пішов у поліцію, у Печерський райвідділ, зробити повідомлення про все, що я знаю. Я подумав, ну, а раптом це поможе слідству? І була друга журналістська мета: я думав, що розповідаючи, я зрозумію, що вони вже знають, і що вони хочуть знати про Гонгадзе. Бо Гія за кілька місяців до цього, заявляв про стеження за собою, і те, чим він займався було вже зрозуміло що небезпечним для влади явищем. То я думав, що, можливо, з цього я зрозумію, наскільки влада залучена в процес. Але той перший слідчий, міліціонер, до якого я потрапив, був, як листок паперу — порожній. Він нічого не знав, ну або принаймні, вдавав. Але я думаю, він реально нічого не знав. Він не знав, як функціонує інтернет. Питав, де Гія працює. Я казав: «на сайті «Українська правда». «Це де? У нього адреса є?». Я кажу: «Ну як, адреса фізичного офісу є», хоча я на той момент ще ні разу в офісі «Української правди» не був. Він каже: «Він в інтернеті працює?». Я кажу: «Ну можна і так сказати». Ну тобто, це була розмова сліпого з глухим.
Під час розмови у кабінет зайшов хтось у цивільному одязі, і оцей слідчий підстрибнув аж. Той каже: «Сиди, сиди. Хочу послушать». І сів. З вигляду достатньо приємної зовнішності, очевидно, якийсь начальник. Ну я розповідаю, якраз я був десь на середині розмови. Потім, послухавши мене, він якось похлопав мене по плечу «по-небратськи» і сказав: «Не переживай, найдется твой Гонгадзе, забухал» і вийшов. Коли він вийшов, я запитав у слідчого, хто це був. Це був начальник Київської поліції генерал Опанасенко. От це мені дуже не сподобалося, тому що це був другий чи третій день після зникнення людини… І він, на мій погляд, про Гонгадзе не знав нічого, тому що Гія не бухав. Ну, це був не той варіант, коли людина пропадала і його треба шукати, бо він зник через це. Мені це не сподобалося, оскільки, якщо начальник міліції упереджений щодо людини і вважає, що немає необхідності кидатися шукати — це був небезпечний сигнал. І я кому міг тоді про цей епізод розповів. Через кілька років Опанасенко загинув з-за якихось дивних обставин, чи помер дуже рано.
Я пам'ятаю з трибуни Верховної Ради генпрокурор казав: «Та не переживайте, все нормально. Його там десь бачили». І влада постійно провокувала розмови, що він ховається через якісь там фінансові проблеми, тобто, історії, вибачте, перетворювалися в «битовуху».
Чому викрадення і вбивство Гонгадзе стало вибухом
Гія був достатньо відомим і в журналістській, і в політичній тусовці. Тобто, він не був таким знаменитим і потужним, як Тетяна Коробова, матеріали якої — це феномен, хтось тоді ксерив і продавав під «Метро». Але його знали всі, тому що він був комунікабельною людиною. Його обожнювали і парламентські журналістки, і журналісти, і парламентарі різних статей, бо він завжди знаходив до більшості людей форму чи співпраці, чи принаймні — спілкування. І він був телевізійний, плюс — ходив як коментатор на найпопулярніші тоді програми, на кшталт «П'ятого кута», яку вів тоді відомий журналіст — В'ячеслав Піховшек. Тобто, це робило його зникнення очевидним викликом для всіх: «Що відбувається?».
Другий момент і про це ми дізналися через місяць після смерті Гонгадзе — оприлюднення плівок Мельниченка, де голос, як казали, подібний до голосу Кучми, говорив речі ймовірно пов'язані з можливістю зникнення Гонгадзе. Я пам'ятаю приголомшливий удар по свідомості. Ми здогадувалися, що Кучма навряд чи харчується фіалками і говорить про щось високе, але те, що так брутально президент, голова СБУ, голова уряду, депутати парламенту, ну і багато-багато інших людей говорять про владу, про суди, про медіа, про чеченців, яким треба там когось віддати… Це зіграло роль бомби. Хтось злякався, але багато людей затялися, що треба це зупиняти. Тому якби не були оприлюднені плівки, справа Гонгадзе стала би історією Александрова, Михайла Коломійця, Петра Шевченка, Віталія Коцюка, Юрія Бойка — першого журналіста, який загинув за нез'ясованих обставин. Тобто, не прозвучала. Але оцей політичний струмінь, що в кабінеті президента України говорять про брутальні, страшні речі, по суті зіграв роль підпалення бікфордового шнура. І всі подальші події не могли не відбутися без розв'язання питання відповідальності Кучми за те, що він зробив або, вбивши журналіста, або, підвішуючи суддів за якісь там місця, відбираючи власність, продаючи перспективу держави. І це фактично спровокувало політичну кризу. Вона тривала кілька років і була, певною мірою, розв'язана тільки після Помаранчевої революції. Тобто, майже чотири з половиною роки, життя країни відбувалося під протестом справи Гонгадзе і її політичних наслідків.
Хто винний?
Українська влада. Чи це є провокація, чи є свідома акція — винна тодішня українська влада. А це означає, що винен президент, бо через його кабінет проходили всі політичні і економічні процеси в країні. Навіть ті уривки плівок Мельниченка свідчили про те, що їм є справа до вугільної галузі, до транспортів, до судів, до фальсифікації виборів, до журналістів, ну до всього. Президент, як герой фільму «Наша Раша» дивився телевізор і коментував у своєрідний спосіб. Я розумію, що нами маніпулювали теж, але ми це знали, хоча б бодай в рамках тих плівок. Я утвердився в тому, що влада або знала, або організувала. Роки два, напевно, взагалі ніхто за великим рахунком не сумнівався в тому, що Кучма вбив Гонгадзе. Тобто, це було суспільним, навіть, стереотипом, було тисяча громадських акцій, Кучму вішали на Хрещатику і нинішній, колишній тепер уже прокурор, Луценко, кидав йому личаки на трибуну парламенту, натякаючи, що «лапти сплести» російською — це означає сісти в тюрму або піти на той світ. Тобто, всі були впевнені, що Кучма так чи інакше винен. Я тільки не знаю тепер, вже розгублений, бо багато різної інформації, чи Кучма, грубо кажучи віддав той наказ, чи він створив ситуацію, коли Кравченко неправильно або правильно його зрозумів.
Або це була історія, що боротьба за владу Кучми була така, що хтось мав щось таке зробити, щоб на пів корпусу чи корпус випередити тих, хто має бути після Кучми. Про це тоді багато писали, що Юрій Кравченко дуже хотів тоді бути заступником Кучми і нібито, Кучма йому «благоволил» і давав такі обіцянки.
Подобається нам це чи ні, проблема замовника Гонгадзе — це проблема тої інформації, яку поніс з собою в могилу Юрій Кравченко. І зрештою, тут треба згадати його передсмертну записку, де він написав про Кучму, який його фактично підставив, такий натяк є. Знову ж таки, чи це правда чи неправда, я не готовий сказати. Тут важливо розуміти, що ми всі були маніпульовані в той час. І навіть історія про загибель Кравченка, про яку через годину тодішній голова СБУ Турчинов і тодішній голова МВС Луценко заявляють, що це є самогубство, не проводячи експертизи. Це, вибачте, є та сама історія, як Генерал Опанасенко каже про Гонгадзе, що «забухал» і знайдеться.