Україні - 30.
Від Незалежності до взаємозалежності
Що єднає і що розділяє українців після тридцяти років Незалежності?
Цього серпня молодій незалежній Україні виповнюється тридцять. Важлива дата, кажуть. Ми ще достатньо молоді, аби досягнути всього, чого прагнемо в житті. Але й достатньо дорослі, щоб проаналізувати наш досвід у минулому та вирішити, як розвиватися далі.
Нагода річниці дає нам можливість поміркувати над шляхом, який Україна пройшла дотепер, – в пошуках «рецептів» успіху для її майбутнього.
Що думають українці з різних куточків країни про події останніх тридцяти років?
Які цінності, пристрасті, моделі поведінки нас об’єднують?
А які роз’єднують?
Що змушує нас пишатись нашою країною, до чого ми прагнемо?
І, зрештою, що для українців означає Незалежність?
Ці та подібні запитання звучали впродовж останніх шести місяців у понад 20-ти фокус-групах по всій країні, в розмові з людьми різного віку, приналежними до різних соціо-економічних контекстів та регіонів.
«Ми» – це група науковців, соціологів, журналістів, істориків та політологів з України та Великобританії. Обмеження в часи пандемії означало, що фокус-групи треба було перенести в онлайн- режим.
Набір учасників із тимчасово окупованих територій (ТОТ) був особливо складним завданням. На ТОТ ми провели 4 фокус-групи.

Враховуючи чутливість контексту, ми адаптували наші запитання, уникаючи поточної політики і зосереджуючись більше на історії, цінностях та прагненнях.
Нас здивувало і надихнуло те, що ми почули.

Ми помітили чіткі закономірності у поглядах людей.
Це допомогло нам виразніше накреслити шляхи, якими Україна може рухатись далі з метою зміцнити свою державність, підтримати нагальні процеси демократії та об’єднати суспільство.
Україні – 30.
Від Незалежності
до взаємозалежності
Дослідження та рекомендації адресовані експертам та медіа, які впливають на публічний дискурс в Україні, а також всім, хто працює в царині політичних комунікацій
Ключові результати
1
2
3
4
5
6
7
8
9
Що єднає і що розділяє українців після тридцяти років Незалежності?
30-та річниця Незалежності України становить собою унікальну можливість перезапустити дискурс про те, чого на сьогодні досягла Україна і в якому напрямку вона рухається.

Це дослідження відображає прагнення замінити нав’язані ззовні наративи щодо будування нації новою візією України, а саме: візією держави, якою її бачать самі українці у всьому різноманітті їхнього походження та їхніх поглядів.

Рекомендації наприкінці даного Звіту адресовані насамперед представникам українських медіа та громадянського суспільства, які, разом взяті, відіграють ключову роль у формуванні публічного дискурсу як в самій Україні, так і за її межами.
Незалежність – це процес, а не подія: Україна стає історією успіху держави
Молоді українці, в тому числі на ТОТ, мають великі очікування від своєї країни. Вони хочуть бачитипідвищення рівня життя, поліпшення системи соціальних послуг, збільшення можливостей працевлаштування для молоді та подальше скасування обмежень на закордонні поїздки.

Хоча багато молодих українців планують назавжди переїхати за кордон (здебільшого з професійних причин), дедалі більша кількість людей розуміє міграцію як досвід формування, що дозволить молодим українцям зробити позитивний внесок у розвиток своєї країни після повернення.
Стійкість та толерантність як моделі поведінки, що становлять стрижень українського національного характеру 
Перші враження людей про Незалежність були різними. Деякі учасники висловили ейфорію (паралельно з подальшим розчаруванням) з приводу того, що Україна здобула незалежність. Інші учасники розділили спогади про тривоги, пов’язаніз економічними труднощами початку 90-х, що парадоксально створило ґрунт для радянської ностальгії. Спільне між цими двома блоками відповідей – це почуття гордості стосовно того, що Україна виявила себеяк стоїчна та винахідлива нація, здатна витримати численні важкі виклики, пов’язані з процесом набуття державної Незалежності.

Українці вважають, що політики відповідальні за поляризаційний ефект мови та геополітичної орієнтації, в той час, як на індивідуальному рівні вони схильні виявляти толерантність до використання мов та інтерпретацій історії з боку інших людей.
Готовність українців боротися за свої права як рушій національної гордості та соціальної згуртованості
Українці розглядають свою готовність відстоювати власну позицію як вияв національного характеру та цінність, яка переважає над індивідуальними політичними орієнтаціями (наприклад, ставлення до двох Майданів).

Українці, як правило, почуваються об’єднаними навколо досвіду лиха та розчарування, хоча Євро-2012 та, певною мірою, Євромайдан (особливо серед молодих поколінь) визначили позитивні моменти єдності.
Поп-культура як консолідуючий чинник суспільства
Українці, як правило, неохоче говорять про політику, але дискусії про поп-культуру допомагають зблизити людей, незважаючи на диференційовані ставлення у різних регіонах та політичні розбіжності. Кузьма з гурту «Скрябін» став діячем культури, що викликає довіру серед переважної більшості респондентів у різних регіонах.
Міжнародне визнання як джерело національної гордості
Українці відчувають гордість, коли їх за кордоном визнають українцями, окремою нацією зі своєю культурою та мовою. Вони радіють, коли їх відрізняють від росіян як у зв’язку з особистими міжнародними пересуваннями за кордоном, так із відомими міжнародними публічними заходами/подіями, такими як Євро-2012, Олімпійські Ігри, Євробачення та, для декого, навіть Євромайдан. 
Конфліктне почуття приналежності та прагнення до нормальності на ТОТ
Для більшості учасників з ТОТ втома від конфлікту поєднується із загальним почуттям покинутості. Їхнє прагнення повернутися до певної форми нормальності як з точки зору відновлення миру, так і з точки зору уточнення свого політичного статусу, означає, що стабільність є їхнім найбільшим пріоритетом.

Відповіді людей на ТОТ на запитання про їхні спортивні інтереси послужили індикаторами ідентичності. Більшість учасників виявляла «рідинне» почуття приналежності – їхні відповіді не засвідчували сильної відданості ні Українській державі, ні Російській Федерації, ні самопроголошеним «республікам». Однак при детальному розгляді переважна частина учасників досі асоціює себе з Україною.

Реальність, яка виникла внаслідок економічної ізоляції регіону, викликала скептицизм серед жителів ТОТ щодо міфу про те, що «Донбас годує Україну». Загалом їхні відповіді демонстрували слабке почуття регіональної гордості, пов’язане з іміджем Донбасу як краю працьовитих та стійких людей.

У результаті війни на Донбасі українці по всій країні зробили переоцінку миру і незалежності як вимірів, які не можна сприймати як належне, одночасно розглядаючи мешканців ТОТ як пасивних жертв російської пропаганди.

Слабке сприйняття міжрегіональної взаємозалежності співіснує з сильним бажанням розширення можливостей на місцевому рівні
Висока оцінка децентралізації співіснує зі слабким почуттям регіональної взаємозалежності серед старших поколінь, в той час, як молоді покоління, а також люди, які мали можливість подорожувати Україною, як правило, є більш відкритими і твердо переконаними в тому, що різні регіони доповнюють одне одного та є між собою взаємозалежними.

Для українців децентралізація є одним із найважливіших досягнень Незалежності: асоціюється з набуттям нових політичних та економічних можливостей, а також з покращенням інфраструктури на місцевому рівні.
Слабке сприйняття міжнародної взаємозалежності серед українців
Старші та молодші покоління українців однаково схильні асоціювати Незалежність насамперед зі свободою від втручання інших як на міжособистісному, так і на міжнародному рівнях. Лише меншість українців визнають «взаємозалежність» як важливий – або навіть неминучий – аспект відносин між окремими людьми або між державами.

Українці різних поколінь частіше інтерпретують категорію незалежності з точки зору фінансової, економічної незалежності, а не в плані абстрактних політичних ідеалів як на міжособистісному, так і на міжнародному рівнях, однак при цьому економічний добробут у різних регіонах розуміється по-різному. Українці менш схильні пов’язувати Незалежність з більш «позитивними» ідеями – такими як свобода слова, свобода пересування, свобода думки чи висловлювання та самореалізація.
Позитивні та негативні аспекти у сприйнятті радянської спадщини в Україні
Українці з усіх регіонів серед позитивних аспектів радянської спадщини вказували на наявність потужної промислової інфраструктури, безкоштовної системи охорони здоров’я та безкоштовної освіти.

Українці з усіх регіонів розглядають збереження менталітету «совка» – поряд із старою номенклатурною системою – як негативні продукти радянської спадщини.

Для молодих людей Незалежність України – закрите назавжди питання, яке сприймається безперечною, майже «позачасовою» реальністю. Старші покоління (хоч меншою мірою в Західній Україні), визнали, що їм довелося «віднайти себе» як українців, вже не будучи частиною розширеної радянської держави.
Незалежність –
це процес, а не подія
Почнемо спочатку:
коли Україна
стала незалежною?
Здавалось би, таке легке запитання. Але українці відповідали на нього по-різному. Наприклад, дехто згадував 1991 рік. Інші ж часто називали 2014 рік та початок війни з Росією як дату відліку. Ще інші відповідали, що Україна й досі не може називатись незалежною. Однак у даний момент більшість респондентів сходяться на думці, що Незалежність України мала дві основні переваги: по-перше, це свобода пересування після 1991 року та безвіз нещодавно; по-друге, шанс зміщення центру прийняття рішень з далекої Москви до національної столиці – Києва – або навіть на місцевий рівень.

Тому, святкуючи важливу подію – Тридцяту річницю Незалежності України, запрошуємо подумати не лише про дату, але й про сам процес, завдяки якому Україна стала історією успіху, якою вона є на сьогодні.
Українців об’єднують труднощі, стійкість, гідність та толерантність
Існує одне загальноприйняте кліше – Україна дуже поділена – етнічно, лінгвістично, а також стосовно партійної політики чи таких подій, як Помаранчева революція. В нашому дослідженні ми дійшли до висновку, що ця думка є далеко не цілком достовірною. Існують сильні зв’язки, які об’єднують українців, – особливо це їхні погляди та моделі поведінки.
Для початку, українців об’єднують спільно пережиті важкі часи, а також стійкість, яку вони щоразу при цьому демонстрували. Ейфорію від отримання статусу незалежності в 1991-му швидко змінив досвід труднощів, непередбачуваності та страху в часи економічної кризи 1990-х, що частково була викликана кумулятивним ефектом планової радянської економіки. Люди з усієї України з гордістю згадують, як потрібно було виявити неабияку винахідливість, щоб адаптуватися до незрозумілого і ворожого середовища. Всупереч викликам, більшості таки вдалося переорієнтувати діяльність, здобуваючи терміново нові знання та навички, часом зовсім несподівані. Люди скромно пояснюють, що їм просто треба було піклуватись про власні родини. Насправді ж саме завдяки зусиллям, жертвам та винахідливості кожного українця у ті нестабільні часи Україна вижила, тож сьогодні ми можемо говорити про успіхи України як незалежної держави. Люди нам часто говорили, що саме пам’ять важких та кризових часів зближує українців.
Тому нам треба більше говорити про потенціал української стійкості. Нам треба дослідити те, як саме українці здобулися на цю витривалість в результаті пережитих труднощів. Це тонка, але важлива зміна акценту: варто позбуватися нарікань щодо того, стільки труднощів довелося українцям пережити, оскільки це може призвести до патерналістичних поглядів. Переосмислення травм минулого повинно формувати почуття гордості, стійкості та спроможності до переборення негативних обставин.
Коли ми торкалися теми політичних подій останніх тридцяти років, – таких як Помаранчева революція 2004 року та Революція гідності 2014 року, які зазвичай сприймаються як роз’єднувальні, – люди часто говорили про них виключно в об’єднуючому ключі, особливо про 2014 рік. Незважаючи на відмінні точки зору щодо політики партій під час обох революцій, ми виявили, що українці по всій країні поділяють ті самі цінності: вони цінують факт врахування їхніх голосів на виборах; вважають неправильною фальсифікацію на виборах 2004 року та неприпустимим – побиття поліцією невинних студентів у 2014 році. Українці постали на захист своєї гідності і свого майбутнього та довели, що є червоні лінії, за які не можна переступати. І було байдуже, в якому районі ти живеш, якою мовою ти говориш, чи хто ти за походженням. Революції – це джерело гордості українців. Українці пишаються тим, що вміють захищати свої права і навіть критикують своїх сусідів за «неефективні спроби скидати уряд». Тому, досліджуючи такі, на перший погляд, роз’єднувальні теми, потрібно насамперед пам’ятати про ці основні об’єднуючі цінності «знизу».
Так само українців об’єднує війна.
Саме через війну люди стали більше цінувати незалежність країни. Навіть дехто з тих, хто міг висловлювати скептичні погляди про революцію 2014 року, казав, що готовий братись за зброю та захищати Україну. Ці люди відчувають, що Росія порушила щось фундаментальне, що перетнула червону лінію, що здійснила напад на «нас» і на «наше».
Українців об’єднують не лише спільні погляди та цінності. Що напевно важливіше (і найчастіше це виявляється на підсвідомому рівні), – це певний тип поведінки, глибоко сформований століттями плюралістичної історії України. Ми дійшли до висновку, що, незважаючи на існування різних і часто несумісних поглядів, українці рідко вдаються до реально нетолерантної поведінки. Навпаки, неважливо, наскільки запеклими можуть бути політичні дебати, – попри це, в приватних розмовах українці вміють бути поблажливішими до думки інших, ніж ми часто собі це уявляємо. Під час опитування фокус-груп в Об’єднаному Королівстві «брекзитери» та ті, що голосували проти, можуть навіть вчепитися одне одному в горло. В наших групах ми ніколи не стикалися з подібною поведінкою.

Добрим прикладом української толерантності є те, як респонденти чітко відчувають відмінності в історичній пам’яті різних регіонів та потребу з обережністю проводити політику примирення, критикуючи при цьому деякі інструкції зверху. Коли в квітні 2015 року були прийняті закони про декомунізацію, які включали заборону радянської символіки, назв вулиць та багатьох пам’ятників, пов’язаних з радянським минулим, ці закони виявились політично роз’єднуючими. І все ж таки наші фокус-групи зрештою виявили, що багато людей набагато тонше розуміють необхідність підходити до таких питань зі справжньою чутливістю.

Така толерантність в Україні, на перший погляд, може дивувати, виходячи з роз’єднуючих наративів політичного дискурсу. Та якщо подивитись на українську історію, на щоденну культуру таких космополітичних міст, як Львів, Харків, Чернівці та Одеса, здивувань стає менше. Навіть маленьке містечко Мукачево зберігає історичну пам’ять багатьох груп. Толерантність до іншого – це ніби смак на губах страви, в якій варилося змішаними багато інгредієнтів. То, можливо, варто перенести акцент з нескінченних дебатів-пошуків «ідей», що об’єднують українців, на менш абстрактні речі, – такі, наприклад, як згуртовуючі моделі поведінки. Як саме телевізійні шоу, дебати в міських радах, рекламні кампанії та реформи можуть краще підсвітити такі моделі поведінки?

Тим не менше, важливо зізнатись, що таки існують дві групи, до яких українці ставляться напружено. Це «політики» та «люди з тимчасово окупованих територій» (ТОТ).
Політиків
звинувачують
у всьому.
Політиків звинувачують у всьому. Всіх. І не важливо, чим вони займалися у минулому, – тепер вони політики, тож за своєю природою, в такому уявленні, просто не можуть діяти на користь людям. Немає майже жодного визнання навіть тих політиків, що зробили можливими чимало позитивних змін, про які люди справді згадують, – кращі послуги, дороги, безвізовий режим, високі «бонуси» децентралізації. Для багатьох українців, це все випадки «то ся зробить» (воно робиться саме по собі). Певні типи критики – справді індикатори здорового скептицизму. Але критика повинна ґрунтуватись на доказах, а не на сліпих упередженнях. Тут медіа теж можуть зробити більше, розповідаючи про «містки», що поєднують громадян та політиків заради реалізації справ, що становлять спільний суспільний інтерес.


Стосовно людей з ТОТ, спостерігаємо, що відчуття браку єдності відчутно зростає і з одного і з другого боку, але цьому можна зарадити. Респонденти з непідконтрольних територій почуваються забутими та маргіналізованими. Не допомагає й те, що решта українців вважають їх «жертвами пропаганди». З опитування фокус-груп бачимо, наскільки вони здатні насправді зрозуміти та проаналізувати спрямовану на них пропаганду. Практично більшість мешканців ТОТ, з якими ми говорили, просто хочуть «повернутись до нормальності», ностальгують за життям до 2014 року. Для них сьогоднішня війна – то найбільш травматична подія в їхньому житті.

Відтак, з метою, аби всі українці відчували зв’язок між собою, потрібно розповідати більше чесних історій про життя на ТОТ, про обставини, які змушують людей залишитися, та про важкі рішення, які люди вимушені приймати в цих умовах.

Навіть спортивна підтримка на ТОТ може дати нам побіжне уявлення (хоч лише побіжне!) про те, як люди з непідконтрольних територій ідентифікують себе з ширшими (національними) громадами.
Більшість людей, з якими ми говорили, – здебільшого студенти та представники менш освічених верств – почуваються покинутими та обуреними тим фактом, що права людини порушуються з боку сепаратистської влади. Через обумовленість вибору респондентів такі думки не обов’язково є притаманними всьому регіону, проте вони все ж наявні, – і про це теж потрібно говорити.

Українські медіа та інші ресурси можуть демонструвати, наскільки все ж таки є можливою реінтеграція та бажана «нормальність». Молодшим мешканцям ТОТ Україна може запропонувати нормальність через європейське майбутнє, включно з можливостями у сфері освіти, професійного формування та подорожей.
«Коли ви відчуваєте гордість від того,
що ви – українець?»

Це ще одна тема, яка не лише зібрала однакові відповіді, але ще й дуже нас здивувала: люди почувають гордість, коли Україна отримує міжнародне визнання.

Люди пишаються, коли за кордоном їх визнають українцями (а не росіянами). Вони з гордістю розповідають, що їхні діти, які вчилися і працюють за кордоном, змогли досягти успіху в інших країнах. Багато хто згадує виграні міжнародні спортивні змагання – такі, як Олімпійські Ігри, – коли серце стискалось у грудях від гордості у момент підняття українського прапора.
Майже всі респонденти говорять про УЄФА Євро-2012 як найбільш об’єднуючу подію в країні. Захід також отримав високу оцінку за стимулювання розвитку інфраструктури і економічного зростання, а особливо – за покращення світового іміджу України. Один респондент з ТОТ навіть сказав, що проведення Євро-2012 в країні «означало також і її політичний успіх».
Потрібно пам’ятати про наполегливе бажання міжнародного визнання
Тому коли ми говоримо про Україну, потрібно пам’ятати про це наполегливе бажання міжнародного визнання.

Це означає, що варто зображувати Україну не лише як жертву, що просить допомоги, але й з’ясовувати та поширювати інформацію про те, як і де Україна та українці роблять свій внесок у світову спільноту. Зрештою, задля захисту демократичних цінностей та людських прав Україна протистоїть сильному ворогові, який поступово стає країною-парією на міжнародному рівні. Незважаючи на війну, Україна успішно проводить вільні та чесні вибори. Цим варто пишатися.
Від Незалежності до взаємозалежності
Ми справді знайшли багато думок, бажань, моделей поведінки, що об’єднують українців. Але ми також помітили брак інших, надзвичайно важливих параметрів. Сильні нації будуються на почутті взаємонеобхідності їхніх мешканців одне в одному. Люди з одного регіону переважно добре розуміють, що їхній добробут та успіх залежать також і від решти країни. В Україні таке відчуття взаємопов’язаності залишається слабким. 
Більшість українців переконані, що області та регіони не пов’язані між собою. Лише молодші покоління та громадяни, які часто переселялися між регіонами, говорили про міжрегіональну взаємозалежність та особливі риси різних областей. Але й ті були доволі стереотипні: Захід – «серце» України, Схід – потужний індустріальний хаб. Багато областей, – такі як Сумська, Вінницька, Миколаївська, – просто відсутні на ментальних мапах українців.
Тому українці, зрозуміло, захоплені ідеєю децентралізації та локалізації капіталу і повноважень, а отже, сприймають можливість поділити владу з далеким центральним урядом як одну з найбільших переваг незалежності. Але необхідно знайти баланс між прагненням до децентралізації та цілеспрямованими спробами пояснити, наскільки різні регіони насправді залежать один від одного. Уявлення про себе як про спільність об’єднаних регіонів, що ефективно доповнюють одне одного, має стати національним досвідом. Справа в тому, що така взаємозалежність таки існує. Про неї лише потрібно більше говорити і на ній потрібно більше акцентувати увагу в публічному просторі, починаючи від ток шоу і розважальних програм до державних комунікацій.
Також з’являється шанс переосмислити стосунки з людьми ТОТ та їхню роль в Україні. Війна повільно руйнує міф, що «Донбас годує Україну». Власне, тамтешні респонденти висловлювали занепокоєння, що Донбас не є незамінний і що Україна «може справитись без нього». Так відкривається простір для нової розмови про роль Донбасу в Україні – і про те, як він може долучитись до побудови спільного блага.
Брак відчуття взаємозалежності теж впливає на те, як українці бачать світові відносини. Чимало наших респондентів прирівняли незалежність країни до свободи від будь-яких міжнародних зобов’язань. Частково таке проблемне бачення походить від браку громадянської освіти, яка б пояснювала правила міжнародної співпраці та роль різних міжнародних організацій. Але можуть існувати також і глибші аспекти проблеми, які потребують додаткового дослідження.

На особистому рівні більшість учасників наших фокус-груп асоціювали незалежність з фінансовою самостійністю та можливістю «робити, що заманеться». Лише декілька учасників говорили про свободу також у ключі відповідальності, – зокрема й про те, що особисті цілі мають перебувати в гармонії зі спільними потребами суспільства.
Розвиток співпраці з сусідніми регіонами, медіа, що наголошують на активній залученості людей, та програми, які розповідають про роль кожного мешканця області в житті спільноти, можуть допомогти повернути такий тренд в позитивне русло.

Лише коли люди зрозуміють, що їхня щоденна поведінка безпосередньо впливає на добробут всієї спільноти, вони зможуть бути відповідальним за (а відтак і впливати на) життя своєї області, країни та світу в цілому.

Українцям потрібно краще усвідомити, наскільки вони насправді взаємозалежні як у своїй країні, так і на міжнародному рівні, але це цілком може початися з більшого усвідомлення їхньої взаємозалежності на мікрорівні.
Історія
для майбутнього
Ми запитали людей про Радянський Союз. Респонденти з усієї країни, включно з Західною Україною, розповідали, що, з їхньої точки зору, таки були «позитивні речі», на сьогодні втрачені: безкоштовна медицина, добра освіта, індустріальний потенціал. Водночас практично всі (включно з людьми зі Сходу) говорили про руйнівну силу СРСР: Голодомор, Чорнобиль, Пакт Молотова-Ріббентропа – все це було згадано разом з виявами патерналістської ментальності, яка досі заважає розвитку України.
Про змішане ставлення до минулого можна говорити конструктивно. Потрібно висвітлювати більше негативну спадщину Радянського Союзу – справжній стан медицини та широку практику фіктивного працевлаштування. Але будь-який аналіз радянського минулого варто робити у світлі питання про те, якого ж майбутнього прагнуть для себе українці. Чи хочуть українці мати жахливу радянську практику постійного порушення прав людини? Якого соціального забезпечення бажають для своїх дітей? Правда про те, що «могутня» радянська промисловість насправді була близькою до колапсу і в кожному разі непридатною до функціонування в умовах сучасного світу, повинна стати загальновідомою. Але слід також підкреслювати, що промислові галузі радянського минулого не «втрачені», а скоріше реформовані та адаптовані таким чином, щоб вони змогли обслуговувати нові ринки та задовольняти повсякденні потреби людей. Що насправді змінилося, – це те, що вищезгадані галузі вийшли за межі радянської моделі, сформованої на основі геополітичних пріоритетів, де надавалась перевага військовому прогресу над соціальним добробутом.

Деякі українці бояться майбутнього, але більшість дивляться на нього з оптимізмом. Вони прагнуть, аби країна розвивалась таким чином, щоб, як сказав один респондент з ТОТ, «тоталітарні прояви не порушували демократичні цінності». Накреслити, куди країна рухається насправді, так само важливо, як і зрозуміти тривалий шлях, який вона пройшла. І це повинна бути дискусія національного масштабу, добре вбудована в міжнародний контекст: як саме майбутнє Українипов’язане з її місцем у міжнародному співтоваристві? Це щоденна вправа задля усвідомлення своїх сильних сторін, з належним простором для іронічного визнання своїх слабкостей, які разом дозволяють українцям розбудувати сміливо плани на майбутнє.

Що можуть зробити медіа?
По-перше, час визнати вкрай прикру правду. Мало хто дивиться новини. Українці втомлені від постійного тиску негативних та політичних повідомлень. Обтяжені щоденними турботами, українці шукають розраду в поп-культурі та розвагах. На практиці – у поп-культурі по телебаченню (для старших поколінь) та в соціальних мережах (для молодших). Виявляється (сюрприз, сюрприз!), «поптеймент», або ж популярно-розважальний контент, залишається найпоширенішою платформою для спілкування з масовим глядачем. Врешті, не лише в Україні.
В наших фокус-групах люди звучали втомленими і знудженими при обговоренні політичних тем. Але вони виявляли ентузіазм, коли згадували як у 90-х дивились програми «Маски-шоу», «95 квартал», «Євробачення», «Територія А», «Караоке на майдані», «Роксолана» тощо. Одні й ті самі зірки були названі всіма респондентами: Руслана, Святослав Вакарчук, Олександр Пономарьов, Ірина Білик, і також національний герой зі Заходу на Схід – Кузьма. Однак найпривабливішою та найбільш об’єднуючою подією в історії України стало Євро-2012.

Також учасники з ТОТ дивляться російські канали про здоровий спосіб життя, які здебільшого зображують стиль життя доволі «західний». Парадоксально, це означає, що саме Росія – країна, практично відлучена від міжнародного співтовариства, – представляє західний спосіб життя на ТОТ завдяки домінуванню своїх ЗМІ. Українські ЗМІ повинні скористатися цим попитом на програми про західний спосіб життя, набуваючи конкурентної переваги та демонструючи, що саме Україна може запропонувати цей амбіційний триб життя, а також практичні можливості для його реалізації, зокрема завдяки безвізу та міжнародній інтеграції, яку безвіз представляє.

Поп-культура і в нових і в старих медіа, – це окремий простір, де Україна може заново себе самоствердити. Тому відповідальність креативних продюсерів та людей з цієї сфери – величезна.

Ми повинні повалити масивну стіну між тим, що дарує розвагу, – і тим, що виховує суспільну відповідальність. Ці два орієнтири можуть і повинні йти пліч-о-пліч. Для того, щоб завоювати серця та думки українців, кожна програма має ставити питання про те, які ж цінності вона прагне поширювати. І тут не йдеться про «маркетинг» України, а про свідомий підхід до здорової розмови з глядачами про те, хто ми є і куди рухаємось. Потрібно зробити справжній внесок в розбудову й формування потужнішої та автентичнішої публічної сфери в громадянському ключі.
Виходячи з нашого дослідження, акцент має бути поставлений на трьох принципах: залучення, взаємозалежність та визнання.
Залучення
Люди відчувають значний розрив між собою та владою.
Вони також не довіряють ЗМІ, багато хто відчуває себе непочутим.
ЗМІ повинні відігравати активну роль, допомагаючи людям відчувати себе заангажованими в суспільних процесах. Це спричинить кардинальну зміну в системі рішень стосовно модальностей та мети роботи ЗМІ. Продюсери повинні використовувати соціальні дослідження, щоб розуміти занепокоєння людей. Вони мають спиратись на новітні методики «журналістики залучення» (англ. «engagement journalism») заради того, щоб контент їхніх передач більше відповідав потребам людей. Журналістика залучення означає, що ЗМІ не просто подають контент, а стають службою в інтересах суспільства. ЗМІ стають силою, завдяки якій люди можуть здійснювати зміни в суспільстві. Це включає все – починаючи від залучення людей до редакційного процесу (таким чином вони допомагають журналістам вибирати і коригувати актуальні тематики), – аж до подальшого вивчення впливу контенту задля того, щоб з перших вуст почути, як такий підхід розширює можливості залучення громадян. Це означає випробувати формати, які заохочують громадянську участь: запрошення до студії, участь в опитуваннях у соціальних мережах, відвідування цифрових засідань міських рад та публічні дискусії.

Залучення та розширення можливостей за допомогою ЗМІ повинні йти паралельно із державною стратегією, спрямованою на демократизацію процесу прийняття політичних рішень через онлайн-участь. Україні слід розглянути світовий досвід таких ініціатив, як, наприклад, онлайн-участь у місцевому бюджетуванні. Наші дослідження показують, що українці розглядають перехід влади від віддалених еліт до нижчих рівнів управління як одну з ключових переваг Незалежності. Як можна використати традиційні та соціальні медіа для посилення цього процесу?

Але такий підхід, орієнтований на залучення громад, стосується не лише політичних питань. Це дає змогу використовувати художній та розважальний контент для дослідження глибших проблем, що стосуються життя людей, – проблем, які часто залишаються неартикульованими в поп-культурі. Наприклад, дослідження «Арени» показали, що українці мають глибоку потребу в пізнанні буремних 90-х років, а також пізніх радянських травм, – таких, скажімо, як війна в Афганістані. У найкращому випадку такий підхід, орієнтований на залучення громад, дозволяє ЗМІ досліджувати проблеми, що непокоять суспільство, допомагаючи вивести їх у площину публічного дискурсу. Поки ці проблеми знаходяться в приглушеному стані в суспільній свідомості, цей застійний резервуар занепокоєння може бути використаний пропагандистами. ЗМІ та поп-культура повинні бути «ближчими» до людей, ніж пропагандисти.
Взаємозалежність
Сильна держава будується на спільності цілей, на потребі громадян
співпрацювати між собою задля досягнення успіху.
Власне, саме цього почуття бракувало серед наших респондентів. Іронія в тому, що, звичайно, Україна глибоко взаємозалежна, – але комусь потрібно перетворити українську реальність на суму несумісних між собою історій.

Нам потрібні медіа, які будуть розповідати про те, як українські бізнеси збирають людей з різних куточків країни, як люди допомагають одне одному в часи кризи задля спільної боротьби за універсальні права, і як всі ці процеси відбуваються в українському дусі толерантності та емпатії.

Цього можна досягти частково за допомогою класичного жанру ток-шоу, де представлені голоси з усієї країни, але й інші, більш розважальні реаліті-шоу та художні формати також можуть виявитися ефективними. Розгляньте приклад документального фільму про те, як українські робітники заводу переходять від радянських до сучасних методів виробництва, або художній фільм про те, як звичайні українці допомагають одне одному вижити, незважаючи на труднощі 1990-х. Такі шоу, зосереджені на темі спільної праці українців задля майбутнього, можуть легко викликати почуття гордості та солідарності.
Визнання
Люди потребують, аби їхнє життя відображалось достовірно,
а також їм потрібне почуття гідності. 
Фокус-групи з усієї країни показали, наскільки важливе для людей міжнародне визнання України – від спортивних перемог до наукових здобутків. Медіа можуть передати глядачам відчуття, що вони причетні до спільноти, яка інтегрована у світ – і яку цей світ визнає. 

Одна з подій, до якої знову і знову поверталися учасники, – Євро-2012. У людей з ТОТ ця подія викликала ностальгію за довоєнними часами. Для українців з решти країни це був символ того, як вони разом працювали та досягли успіху, який отримав міжнародне схвалення. Подія Євро-2012 також створила відчуття, що світ – по-справжньому відкритий, з дружніми гостями з усіх широт, які відвідували Донецьк та інші українські міста. Наступного року річниця Євро-2012 буде золотою нагодою для пожвавлення та підсилення цих почуттів.
Рекомендації
Рекомендації
1
2
3
4
5
6
7
8
9
Україні - 30. Від незалежності до взаємозалежності. Рекомендації
Рекомендації даного Звіту адресовані насамперед представникам українських медіа та громадянського суспільства, які, разом взяті, відіграють ключову роль у формуванні публічного дискурсу як в самій Україні, так і за її межами; але вони також адресовані всім, хто працює в царині політичних комунікацій та рекламних агенцій, представникам громадянського суспільства та, зрештою, всім тим, у кого є сторінка в соціальних мережах та кого тривожить доля країни.
Незалежність – це процес, а не подія: Україна стає історією успіху держави
Ставлячи акцент на тому, що Україна стає історією успіху, можна запропонувати українцям месидж надії. Цей наратив також може стати важливим інструментом «м’якої сили» для протидії російському державному наративу про Україну як про «невдалу державу» (англ. failed state). Представники медіа, уряду та бізнесу повинні просувати ідею, що, незважаючи на всі свої проблеми, Україна перебуває на шляху до того, щоб стати країною, де молоді люди зможуть самореалізуватися і, таким чином, захочуть залишитися в країні. Наприклад, незважаючи на війну, Україна все ще досягає успіху у багатьох галузях, і багато підприємств та ініціатив є конкурентноспроможними на міжнародному рівні – особливо в ІТ-секторі. 

Незалежність варто представити як феномен, який постає поетапно, а не як явище, що ґрунтується виключно на сприйнятті 1991 року. Україна з часом стає незалежнішою, зрілішою та витривалішою. Для цього потрібно підкреслити всі ті елементи, які роблять Україну особливою, насамперед її людський капітал: українці – талановиті, працьовиті, винахідливі, стійкі, любителі свободи, готові висловити свою волю як нація всупереч усім перешкодам. При обговоренні труднощів 1990-х років акцент повинен ставитись не на тому, наскільки важкими були ті часи, а на тому, наскільки стоїчними є українці як нація – предмет гордості для багатьох громадян України.

Щоб протидіяти негативному іміджу Незалежності, пов’язаному з економічними втратами, представники політичних сил, бізнесу та медіа повинні нагадувати українцям про те, що з роками вони отримали доступ до більшої кількості продуктів та виробів у магазинах. Поява нових українських брендів (особливо в харчовій промисловості) також є важливим аспектом. У цьому контексті глядачі частіше довіряють менеджерам, а не власникам. Враховуючи вагомість такого чинника, як свобода пересування та самореалізації для молоді, надзвичайно важливо підкреслювати можливість подорожувати завдяки безвізовому режиму, а також ілюструвати професійні та освітні перспективи, які українці отримали внаслідок цих змін.
Стійкість та толерантність як моделі поведінки, що становлять стрижень українського національного характеру 
Тенденцію українців об’єднуватися в часи біди варто розглядати як показник стійкості та національної самосвідомості українців. Іншими словами, українці відчувають необхідність захищати свою націю будь-якою ціною, коли її глибинному існуванню щось загрожує. У цьому контексті важливо також показати, як травматичні події минулого сприяють формуванню «засвоєних уроків» та стоїцизму суспільства, які сьогодні виявляються в різних сферах публічного та особистого життя громадян.

Важливо просувати образ України на міжнародній арені як простору толерантності, чия етнолінгвістична різноманітність та мультикультурна спадщина є джерелом сили та гордості, а не розділеності (відповідно до наративу російського режиму). Отже, політикам та медіа-лідерам варто уникати зосередженості на партійній ідеології, що провокує поляризаційні ефекти у суспільстві (напр., “проєвропейська” Західна Україна та “проросійська” Східна Україна), та скористатися природною толерантністю українців, беручи до уваги як внутрішню, так і міжнародну аудиторію. Телешоу можуть бути потужним інструментом для того, щоб ілюструвати повсякденну толерантність українців та відійти від часто абстрактних та конфронтаційних міфів. Наприклад,розмовляти однією мовою в особистому житті та мати українську мову як «лінгва франка» сучасної Української держави не повинні бути взаємовиключними практиками та маркерами ідентичності. З цієї точки зору, Канада та Швейцарія можуть бути використані як важливі орієнтири: хоча ці країни виявляють ефективніше «інституціоналізовану толерантність», на практиці лінвістична ситуація в Україні не особливо відрізняється від цих реалій, втілюючи собою чудовий приклад «толерантності в усьому, за винятком інституцій». Насправді на мапі країни немає «лінгвістичних ґетто»: різні мови не зосереджені географічно в певних регіонах і часто можуть бути частиною однієї і тієї ж самої розмови. Цю унікальність у повсякденній мовній практиці українців слід підкреслювати в позитивному ключі, тим самим зміцнюючи імідж України як «плавильного казана» та толерантного суспільства.

Спираючись на це спостереження про нахил українців до толерантності, українські медіа та політики повинні ставити акцент на тому, що громадяни можуть вільно брати участь у цивілізованих дискусіях, обговорюючи питання «закону про українську мову» чи «законів про декомунізацію». Крім того, варто увиразнювати той факт, що ці питання були впроваджені юридичним шляхом, і так само можуть бути змінені юридичним шляхом. Багато хто сприймає їх як нав’язування зверху позиції однієї частини суспільства іншій, – можливо, більш артикульований підхід на попередній стадії зміг би пом’якшити суперечності. Відповідні міжнародні порівняння повинні продемонструвати, що розбіжності з питань історичної пам’яті є нормальним аспектом державотворчих та національних процесів. Водночас не треба ігнорувати існуючі виклики для консолідації української державності. Росія послідовно використовувала існування цієї різноманітності, щоб розділити українське суспільство і заперечити ідею його життєздатності у формі держави, звідки й походять розмови про «федералізацію» України як єдине рішення задля «зшивання» різних регіонів України.

Щоб пом’якшити негативний імідж старих політиків як «агентів поляризації», варто надати платформу «громадянам, які стали політиками». Особливо на місцевому рівні ці особи можуть допомогти зміцнити ідею політики як сили позитивних соціальних змін, а не лише як джерела корупції та протистоянь.
Готовність українців боротися за свої права як рушій національної гордості та соціальної згуртованості 
Вічне «розчарування» українців політичними лідерами є ознакою демократії в Україні, отже, варто постійно акцентувати на здатності громадян притягати лідерів до відповідальності.

Варто уникати політизованих наративів у контексті висвітлення масових українських протестів, таких як Помаранчева революція та Революція Гідності, ставлячи, навпаки, акцент на творчості, мужності та рішучості українців у боротьбі за універсальні цінності. Варто сприймати такі поняття, як право голосу чи свобода слова, як вияви «конститутивних» українських поведінкових характеристик, які стали очевидними впродовж різних етапів історії Незалежності України. Нагадування людям про те, що Євромайдан підтримували люди з усіх куточків країни, в тому числі україномовні та російськомовні, може допомогти розвіяти ідею глибокого регіонального розколу під час цих подій, – міф, який в основному експлуатується для політичних цілей. Той факт, що протести підтримували навіть громадяни з сусідніх країн, такі як етнічний вірменин Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський, може сприяти іміджу України як простору «громадянського патріотизму» та надихаючої моделі демократизації в пострадянському регіоні.
Поп-культура як консолідуючий чинник суспільства
Представники ЗМІ повинні робити ставку на розважальні програми як потужний інструмент стимулювання соціальної згуртованості. Крім того, інтеграція в українське медіа-середовище міжнародних «м’яких новин» на такі теми, як розвиток особистості, комп’ютерні ігри, подорожі та спосіб життя, може допомогти увиразнити образ України як прогресивної та сучасної країни, редукуючи водночас загальну тенденцію пошуку «ескапізму» у російських ЗМІ.
Міжнародне визнання як джерело національної гордості
Важливо підкреслити визнання українських успіхів з боку інших країн, висвітлюючи перемоги України в міжнародних спортивних, музичних чи академічних змаганнях.

Варто показати, як лібералізація візового режиму стала можливістю для українців заново пізнати себе та зробити Україну відкритою на сприйняття для інших європейських культур. Представники медіа та політичного світу мають намагатися зобразити лібералізацію візового режиму не лише як політичне досягнення влади, а також як результат наполегливої ​​праці українців, – іншими словами, як момент визнання України, який руйнує бар’єри між українцями та рештою Європи. Переважаюча суспільна підтримка лібералізації візового режиму виразно вписується в наратив, згідно з яким Незалежність дорівнює відкритим кордонам та свободі пересування, – і це є цілковита протилежність ізоляції радянських часів.

Українці надають великого значення точці зору іноземців щодо своєї країни. Представникам ЗМІ, бізнесу та політики в Україні варто розглянути можливість створення ширшої платформи для іноземних журналістів та підприємців, які приїхали працювати в Україну, оскільки вони можуть продемонструвати цікавий «сторонній» погляд на те, наскільки радикально змінилася Україна за ці роки.

Важливо вивчати та поширювати інформацію про високу оцінку українських талантів з боку інших країн, ілюструючи це явище прикладами того, як іноземні держави шукають для співпраці місцеві бізнеси чи ресурси, як це сталося, наприклад, у сфері експертизи з кібербезпеки.
Конфліктне почуття приналежності та прагнення до нормальності на ТОТ
Беручи до уваги непідконтрольні території, представники медіа, політичного світу та бізнесу повинні поширювати месидж, що Україна здатна забезпечити «нормальність» та, найголовніше, – що люди з ТОТ можуть бути частиною цієї «нормальності». Існує великий потенціал для просування нового міжнародного образу Україну як простору толерантності, де кожна людина може самореалізуватися та отримати гідний прибуток (оскільки фінансова незалежність неодноразово згадувалася учасниками фокус-груп як їхній пріоритет). Україну також можна зобразити сильною державою – навіть попри труднощі, з якими стикається країна, вона продовжує протистояти одній з найагресивніших держав світу.

Тридцята річниця Незалежності може стати нагодою, щоб допомогти людям по обидва боки лінії фронту «віднайти» одне одного з людської точки зору. Цей підхід може послабити деформуючі наративи про «неонацистських прихильників Бандери», отримані з джерел російської державної пропаганди, з одного боку, та про «сепарів» з Донбасу, які поширюються в ультрапатріотичних колах, з другого.
Слабке сприйняття міжрегіональної взаємозалежності співіснує з сильним бажанням розширення можливостей на місцевому рівні
Політичний, бізнесовий та культурний дискурс в Україні повинен зміцнювати думку про те, що кожен український регіон може запропонувати щось цінне, а разом регіони взаємно доповнюють один одного та перебувають у нерозривній залежності, роблячи паралельно свій спільний внесок у розвиток України в політичному, економічному та культурному плані. Представники політики, ЗМІ та бізнесу повинні спростовувати образ поділу країни на «дві України» та наводити приклади, що демонструють, як уявний поділ «Схід / Захід» на російськомовних та україномовних далеко не є таким достовірним. Представникам ЗМІ слід також уникати «києвоцентричних» упереджень при поясненні важливих політичних процесів.

Позитивне просування реформи децентралізації повинно бути вписане в той наратив, що Незалежність сприяла наближенню влади та ресурсів до людей. У той же час цей наратив слід урівноважити з проблемою національного єднання: за наявності слабких центральних державних інституцій розширення можливостей на місцевому рівні несе ризик заохочення сепаратистських настроїв.
Слабке сприйняття міжнародної взаємозалежності серед українців
Важливо боротися з ідеєю України як своєрідного «Робінзона Крузо» міжнародних відносин: ізольованого, незрозумілого та залишеного напризволяще. ЗМІ, політичний світ та бізнес повинні продовжувати просувати месидж про те, що інтеграція України до міжнародного співтовариства сприяє зміцненню безпеки та демократичних свобод всередині країни. Під час громадських дискусій, спрямованих на розвінчання міфу про те, що міжнародна взаємозалежність шкодить свободі та фінансовій безпеці, необхідно уникати абстрактних ідеологічних висловлювань та слід зосереджуватися на конкретних прикладах того, які саме переваги отримують громадяни України (напр., лібералізація візового режиму, можливості у сфері освіти за кордоном або іноземні інвестиції, що сприяють відродженню місцевих громад). Також життєво важливо просувати ідею, що навіть якщо Незалежність, безумовно, стосується права України вибирати, які угоди вона укладає, разом з тим це передбачає співіснування з іншими країнами та дотримання міжнародних зобов’язань. Поки ця когнітивна зміна не відбудеться, багато українців будуть продовжувати плутати добровільне «зовнішнє управління» з нелегітимним «впливом / втручанням», забезпечуючи тим самим сприятливий ґрунт для антизахідних пропагандистських наративів, на кшталт «західні куратори» [западные кураторы]. Ефективним доповненням до цього підходу було б наполегливіше акцентування думки, що взаємовигідний зв'язок з іншими державами означає визнання того факту, що сама Україна може багато чого запропонувати іншим країнам.

Ще одним елементом соціального та політичного життя, який потрібно краще артикулювати в суспільстві, є життєво важливий зв’язок між економічною стабільністю та демократичними процедурами. Тут лідери українського бізнесу мусять взяти ініціативу у свої руки та пояснити, як реформи стосовно правил та прозорості ведення бізнесу позитивно вплинули на щоденну роботу українських підприємств, попри те, що таке професійне середовище, засноване на правилах, обов’язково є також значно вимогливішим.

Базуючись на принципах журналістики залучення, можна запропонувати корисні поради для українських ЗМІ при вирішенні таких непростих питань, як взаємозв’язок із західними країнами та міжнародними організаціями або небезпека залежності від Росії через опертя на галузі, успадковані від радянської системи (у таких сферах, як енергетика, скажімо). Подібний підхід створює атмосферу довіри, сприятливу для активної участі громадян шляхом безпосереднього залучення їх до редакційного процесу та спільного формування порядку денного. Українські медіа можуть розглянути можливість панорамувати успішні ініціативи (такі, напр., як «Hearken»), намагаючись взаємодіяти з громадами з метою реального врахування їхніх потреб. Відчуття того, що «їх почули», яке неминуче виникає в результаті таких ініціатив, зробить громадян значно сприйнятливішими навіть до ідей, які можуть суперечити їхнім переконанням.
Позитивні та негативні аспекти у сприйнятті радянської спадщини в Україні
Вкрай важливо показати, що саме радянська спадщина спричинила економічну кризу 1990-х, оскільки це допомогло б розірвати поширений асоціативний зв’язок між труднощами 1990-х та здобуттям Незалежності. Можна пояснити, наприклад, що якби Україна залишилася в орбіті Росїі, це могло б призвести до ще більш глибокої економічної кризи в поєднанні із затяжним конфліктом, подібним до того, який був у Чечні.

Слід викласти негативні аспекти радянської спадщини як конкретні виклики, з якими українці стикаються всі разом як суспільство, а не як загальні нездоланні проблеми. Месидж повинен полягати в тому, що незалежність – це «робота в процесі». Цей підхід може допомогти усунути розчарування людей обіцянкою, що Незалежність буде дорівнювати негайному процвітанню, а також спростувати логіку, згідно з якою виклики, пов’язані з незалежністю, автоматично вказують на те, що нам було «краще» в радянські часи.

Також вирішальне значення має протидія міфу, згідно з яким «ми лише знищили в незалежній Україні те, що було побудовано за радянських часів». Ефективний спосіб протидії – показати приклади того, як за часи Незалежності люди у своїх містах створювали нові локальні підприємства та нові галузі, зокрема на Донбасі. Інфраструктура не була втрачена, – її трансформували, замінивши застарілу економічну модель іншою, спрямованою на задоволення запитів людей (наприклад, у сфері туризму, бізнесу ресторанів, кав’ярень тощо). Деіндустріалізація Донбасу не означає, що регіон приречений, – регіональні моделі економіки можуть бути переорієнтовані на інші сектори. У зв’язку з цим важливо також ставити наголос на появі нових технологічно розвинених галузей.

Люди давали тонкі й послідовні відповіді у межах теми про позитивні та негативні аспекти радянської спадщини в Україні. Попри те, що необхідно активніше дискутувати публічно про руйнівні довгострокові наслідки радянської системи, ці дискусії повинні сприяти перегляду минулого таким чином, щоб у процесі виникало чітке бачення того, як саме обіцяне «світле майбутнє» мало би виглядати в реальності. Чи хочуть люди, наприклад, щоб Україна повторила в майбутньому жахливу історію знищення прав людини, як це відбулося в СРСР? І яке соціальне забезпечення воліють отримати громадяни для своїх дітей? Амбівалентні стосунки, які багато українців мають з радянським минулим, слід досліджувати конструктивно, зосереджуючи увагу насамперед на аналізі того майбутнього, яке українці прагнуть збудувати безпосередньо для своїх родин, а отже, й для цілої країни.
Дослідницький колектив
Дослідження було представлене програмою «Аrena» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Фокус-групи проводив Харківський інститут соціальних досліджень.
Пітер Померанцев, директор, «Арена»
Ярослава Барб’єрі, докторантка Бірмінгемського університету
Оксана Лемішка, асоційована дослідниця, Центр сталого миру та демократичного розвитку (SeeD); фрілансер-консультант
Марія Монтег’ю, проектна менеджерка та дослідниця, «Арена»
Денис Кобзін, директор, Харківський інститут соціальних досліджень
Володимир Єрмоленко, директор з аналітики в Інтерньюз-Україна; головний редактор UkraineWorld.org
Віталій Рибак, аналітик, Інтерньюз-Україна
Наталія Гуменюк, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу
Ангеліна Карякіна, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу



Проведення цього дослідження стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю програми «Аrena» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.