Молоді українці, в тому числі на ТОТ, мають великі очікування від своєї країни. Вони хочуть бачитипідвищення рівня життя, поліпшення системи соціальних послуг, збільшення можливостей працевлаштування для молоді та подальше скасування обмежень на закордонні поїздки.

Хоча багато молодих українців планують назавжди переїхати за кордон (здебільшого з професійних причин), дедалі більша кількість людей розуміє міграцію як досвід формування, що дозволить молодим українцям зробити позитивний внесок у розвиток своєї країни після повернення.

Перші враження людей про Незалежність були різними. Деякі учасники висловили ейфорію (паралельно з подальшим розчаруванням) з приводу того, що Україна здобула незалежність. Інші учасники розділили спогади про тривоги, пов’язаніз економічними труднощами початку 90-х, що парадоксально створило ґрунт для радянської ностальгії. Спільне між цими двома блоками відповідей – це почуття гордості стосовно того, що Україна виявила себеяк стоїчна та винахідлива нація, здатна витримати численні важкі виклики, пов’язані з процесом набуття державної Незалежності.

Українці вважають, що політики відповідальні за поляризаційний ефект мови та геополітичної орієнтації, в той час, як на індивідуальному рівні вони схильні виявляти толерантність до використання мов та інтерпретацій історії з боку інших людей.

Українці розглядають свою готовність відстоювати власну позицію як вияв національного характеру та цінність, яка переважає над індивідуальними політичними орієнтаціями (наприклад, ставлення до двох Майданів).

Українці, як правило, почуваються об’єднаними навколо досвіду лиха та розчарування, хоча Євро-2012 та, певною мірою, Євромайдан (особливо серед молодих поколінь) визначили позитивні моменти єдності.

Українці, як правило, неохоче говорять про політику, але дискусії про поп-культуру допомагають зблизити людей, незважаючи на диференційовані ставлення у різних регіонах та політичні розбіжності. Кузьма з гурту «Скрябін» став діячем культури, що викликає довіру серед переважної більшості респондентів у різних регіонах.

Українці відчувають гордість, коли їх за кордоном визнають українцями, окремою нацією зі своєю культурою та мовою. Вони радіють, коли їх відрізняють від росіян як у зв’язку з особистими міжнародними пересуваннями за кордоном, так із відомими міжнародними публічними заходами/подіями, такими як Євро-2012, Олімпійські Ігри, Євробачення та, для декого, навіть Євромайдан. 

Для більшості учасників з ТОТ втома від конфлікту поєднується із загальним почуттям покинутості. Їхнє прагнення повернутися до певної форми нормальності як з точки зору відновлення миру, так і з точки зору уточнення свого політичного статусу, означає, що стабільність є їхнім найбільшим пріоритетом.

Відповіді людей на ТОТ на запитання про їхні спортивні інтереси послужили індикаторами ідентичності. Більшість учасників виявляла «рідинне» почуття приналежності – їхні відповіді не засвідчували сильної відданості ні Українській державі, ні Російській Федерації, ні самопроголошеним «республікам». Однак при детальному розгляді переважна частина учасників досі асоціює себе з Україною.

Реальність, яка виникла внаслідок економічної ізоляції регіону, викликала скептицизм серед жителів ТОТ щодо міфу про те, що «Донбас годує Україну». Загалом їхні відповіді демонстрували слабке почуття регіональної гордості, пов’язане з іміджем Донбасу як краю працьовитих та стійких людей.

У результаті війни на Донбасі українці по всій країні зробили переоцінку миру і незалежності як вимірів, які не можна сприймати як належне, одночасно розглядаючи мешканців ТОТ як пасивних жертв російської пропаганди.

Висока оцінка децентралізації співіснує зі слабким почуттям регіональної взаємозалежності серед старших поколінь, в той час, як молоді покоління, а також люди, які мали можливість подорожувати Україною, як правило, є більш відкритими і твердо переконаними в тому, що різні регіони доповнюють одне одного та є між собою взаємозалежними.

Для українців децентралізація є одним із найважливіших досягнень Незалежності: асоціюється з набуттям нових політичних та економічних можливостей, а також з покращенням інфраструктури на місцевому рівні.

Старші та молодші покоління українців однаково схильні асоціювати Незалежність насамперед зі свободою від втручання інших як на міжособистісному, так і на міжнародному рівнях. Лише меншість українців визнають «взаємозалежність» як важливий – або навіть неминучий – аспект відносин між окремими людьми або між державами.

Українці різних поколінь частіше інтерпретують категорію незалежності з точки зору фінансової, економічної незалежності, а не в плані абстрактних політичних ідеалів як на міжособистісному, так і на міжнародному рівнях, однак при цьому економічний добробут у різних регіонах розуміється по-різному. Українці менш схильні пов’язувати Незалежність з більш «позитивними» ідеями – такими як свобода слова, свобода пересування, свобода думки чи висловлювання та самореалізація.

Українці з усіх регіонів серед позитивних аспектів радянської спадщини вказували на наявність потужної промислової інфраструктури, безкоштовної системи охорони здоров’я та безкоштовної освіти.

Українці з усіх регіонів розглядають збереження менталітету «совка» – поряд із старою номенклатурною системою – як негативні продукти радянської спадщини.

Для молодих людей Незалежність України – закрите назавжди питання, яке сприймається безперечною, майже «позачасовою» реальністю. Старші покоління (хоч меншою мірою в Західній Україні), визнали, що їм довелося «віднайти себе» як українців, вже не будучи частиною розширеної радянської держави.

Ставлячи акцент на тому, що Україна стає історією успіху, можна запропонувати українцям месидж надії. Цей наратив також може стати важливим інструментом «м’якої сили» для протидії російському державному наративу про Україну як про «невдалу державу» (англ. failed state). Представники медіа, уряду та бізнесу повинні просувати ідею, що, незважаючи на всі свої проблеми, Україна перебуває на шляху до того, щоб стати країною, де молоді люди зможуть самореалізуватися і, таким чином, захочуть залишитися в країні. Наприклад, незважаючи на війну, Україна все ще досягає успіху у багатьох галузях, і багато підприємств та ініціатив є конкурентноспроможними на міжнародному рівні – особливо в ІТ-секторі. 

Незалежність варто представити як феномен, який постає поетапно, а не як явище, що ґрунтується виключно на сприйнятті 1991 року. Україна з часом стає незалежнішою, зрілішою та витривалішою. Для цього потрібно підкреслити всі ті елементи, які роблять Україну особливою, насамперед її людський капітал: українці – талановиті, працьовиті, винахідливі, стійкі, любителі свободи, готові висловити свою волю як нація всупереч усім перешкодам. При обговоренні труднощів 1990-х років акцент повинен ставитись не на тому, наскільки важкими були ті часи, а на тому, наскільки стоїчними є українці як нація – предмет гордості для багатьох громадян України.

Щоб протидіяти негативному іміджу Незалежності, пов’язаному з економічними втратами, представники політичних сил, бізнесу та медіа повинні нагадувати українцям про те, що з роками вони отримали доступ до більшої кількості продуктів та виробів у магазинах. Поява нових українських брендів (особливо в харчовій промисловості) також є важливим аспектом. У цьому контексті глядачі частіше довіряють менеджерам, а не власникам. Враховуючи вагомість такого чинника, як свобода пересування та самореалізації для молоді, надзвичайно важливо підкреслювати можливість подорожувати завдяки безвізовому режиму, а також ілюструвати професійні та освітні перспективи, які українці отримали внаслідок цих змін.

Тенденцію українців об’єднуватися в часи біди варто розглядати як показник стійкості та національної самосвідомості українців. Іншими словами, українці відчувають необхідність захищати свою націю будь-якою ціною, коли її глибинному існуванню щось загрожує. У цьому контексті важливо також показати, як травматичні події минулого сприяють формуванню «засвоєних уроків» та стоїцизму суспільства, які сьогодні виявляються в різних сферах публічного та особистого життя громадян.

Важливо просувати образ України на міжнародній арені як простору толерантності, чия етнолінгвістична різноманітність та мультикультурна спадщина є джерелом сили та гордості, а не розділеності (відповідно до наративу російського режиму). Отже, політикам та медіа-лідерам варто уникати зосередженості на партійній ідеології, що провокує поляризаційні ефекти у суспільстві (напр., “проєвропейська” Західна Україна та “проросійська” Східна Україна), та скористатися природною толерантністю українців, беручи до уваги як внутрішню, так і міжнародну аудиторію. Телешоу можуть бути потужним інструментом для того, щоб ілюструвати повсякденну толерантність українців та відійти від часто абстрактних та конфронтаційних міфів. Наприклад,розмовляти однією мовою в особистому житті та мати українську мову як «лінгва франка» сучасної Української держави не повинні бути взаємовиключними практиками та маркерами ідентичності. З цієї точки зору, Канада та Швейцарія можуть бути використані як важливі орієнтири: хоча ці країни виявляють ефективніше «інституціоналізовану толерантність», на практиці лінвістична ситуація в Україні не особливо відрізняється від цих реалій, втілюючи собою чудовий приклад «толерантності в усьому, за винятком інституцій». Насправді на мапі країни немає «лінгвістичних ґетто»: різні мови не зосереджені географічно в певних регіонах і часто можуть бути частиною однієї і тієї ж самої розмови. Цю унікальність у повсякденній мовній практиці українців слід підкреслювати в позитивному ключі, тим самим зміцнюючи імідж України як «плавильного казана» та толерантного суспільства.

Спираючись на це спостереження про нахил українців до толерантності, українські медіа та політики повинні ставити акцент на тому, що громадяни можуть вільно брати участь у цивілізованих дискусіях, обговорюючи питання «закону про українську мову» чи «законів про декомунізацію». Крім того, варто увиразнювати той факт, що ці питання були впроваджені юридичним шляхом, і так само можуть бути змінені юридичним шляхом. Багато хто сприймає їх як нав’язування зверху позиції однієї частини суспільства іншій, – можливо, більш артикульований підхід на попередній стадії зміг би пом’якшити суперечності. Відповідні міжнародні порівняння повинні продемонструвати, що розбіжності з питань історичної пам’яті є нормальним аспектом державотворчих та національних процесів. Водночас не треба ігнорувати існуючі виклики для консолідації української державності. Росія послідовно використовувала існування цієї різноманітності, щоб розділити українське суспільство і заперечити ідею його життєздатності у формі держави, звідки й походять розмови про «федералізацію» України як єдине рішення задля «зшивання» різних регіонів України.

Щоб пом’якшити негативний імідж старих політиків як «агентів поляризації», варто надати платформу «громадянам, які стали політиками». Особливо на місцевому рівні ці особи можуть допомогти зміцнити ідею політики як сили позитивних соціальних змін, а не лише як джерела корупції та протистоянь.

Вічне «розчарування» українців політичними лідерами є ознакою демократії в Україні, отже, варто постійно акцентувати на здатності громадян притягати лідерів до відповідальності.

Варто уникати політизованих наративів у контексті висвітлення масових українських протестів, таких як Помаранчева революція та Революція Гідності, ставлячи, навпаки, акцент на творчості, мужності та рішучості українців у боротьбі за універсальні цінності. Варто сприймати такі поняття, як право голосу чи свобода слова, як вияви «конститутивних» українських поведінкових характеристик, які стали очевидними впродовж різних етапів історії Незалежності України. Нагадування людям про те, що Євромайдан підтримували люди з усіх куточків країни, в тому числі україномовні та російськомовні, може допомогти розвіяти ідею глибокого регіонального розколу під час цих подій, – міф, який в основному експлуатується для політичних цілей. Той факт, що протести підтримували навіть громадяни з сусідніх країн, такі як етнічний вірменин Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський, може сприяти іміджу України як простору «громадянського патріотизму» та надихаючої моделі демократизації в пострадянському регіоні.

Представники ЗМІ повинні робити ставку на розважальні програми як потужний інструмент стимулювання соціальної згуртованості. Крім того, інтеграція в українське медіа-середовище міжнародних «м’яких новин» на такі теми, як розвиток особистості, комп’ютерні ігри, подорожі та спосіб життя, може допомогти увиразнити образ України як прогресивної та сучасної країни, редукуючи водночас загальну тенденцію пошуку «ескапізму» у російських ЗМІ.

Важливо підкреслити визнання українських успіхів з боку інших країн, висвітлюючи перемоги України в міжнародних спортивних, музичних чи академічних змаганнях.

Варто показати, як лібералізація візового режиму стала можливістю для українців заново пізнати себе та зробити Україну відкритою на сприйняття для інших європейських культур. Представники медіа та політичного світу мають намагатися зобразити лібералізацію візового режиму не лише як політичне досягнення влади, а також як результат наполегливої ​​праці українців, – іншими словами, як момент визнання України, який руйнує бар’єри між українцями та рештою Європи. Переважаюча суспільна підтримка лібералізації візового режиму виразно вписується в наратив, згідно з яким Незалежність дорівнює відкритим кордонам та свободі пересування, – і це є цілковита протилежність ізоляції радянських часів.

Українці надають великого значення точці зору іноземців щодо своєї країни. Представникам ЗМІ, бізнесу та політики в Україні варто розглянути можливість створення ширшої платформи для іноземних журналістів та підприємців, які приїхали працювати в Україну, оскільки вони можуть продемонструвати цікавий «сторонній» погляд на те, наскільки радикально змінилася Україна за ці роки.

Важливо вивчати та поширювати інформацію про високу оцінку українських талантів з боку інших країн, ілюструючи це явище прикладами того, як іноземні держави шукають для співпраці місцеві бізнеси чи ресурси, як це сталося, наприклад, у сфері експертизи з кібербезпеки.

Беручи до уваги непідконтрольні території, представники медіа, політичного світу та бізнесу повинні поширювати месидж, що Україна здатна забезпечити «нормальність» та, найголовніше, – що люди з ТОТ можуть бути частиною цієї «нормальності». Існує великий потенціал для просування нового міжнародного образу Україну як простору толерантності, де кожна людина може самореалізуватися та отримати гідний прибуток (оскільки фінансова незалежність неодноразово згадувалася учасниками фокус-груп як їхній пріоритет). Україну також можна зобразити сильною державою – навіть попри труднощі, з якими стикається країна, вона продовжує протистояти одній з найагресивніших держав світу.

Тридцята річниця Незалежності може стати нагодою, щоб допомогти людям по обидва боки лінії фронту «віднайти» одне одного з людської точки зору. Цей підхід може послабити деформуючі наративи про «неонацистських прихильників Бандери», отримані з джерел російської державної пропаганди, з одного боку, та про «сепарів» з Донбасу, які поширюються в ультрапатріотичних колах, з другого.

Політичний, бізнесовий та культурний дискурс в Україні повинен зміцнювати думку про те, що кожен український регіон може запропонувати щось цінне, а разом регіони взаємно доповнюють один одного та перебувають у нерозривній залежності, роблячи паралельно свій спільний внесок у розвиток України в політичному, економічному та культурному плані. Представники політики, ЗМІ та бізнесу повинні спростовувати образ поділу країни на «дві України» та наводити приклади, що демонструють, як уявний поділ «Схід / Захід» на російськомовних та україномовних далеко не є таким достовірним. Представникам ЗМІ слід також уникати «києвоцентричних» упереджень при поясненні важливих політичних процесів.

Позитивне просування реформи децентралізації повинно бути вписане в той наратив, що Незалежність сприяла наближенню влади та ресурсів до людей. У той же час цей наратив слід урівноважити з проблемою національного єднання: за наявності слабких центральних державних інституцій розширення можливостей на місцевому рівні несе ризик заохочення сепаратистських настроїв.

Важливо боротися з ідеєю України як своєрідного «Робінзона Крузо» міжнародних відносин: ізольованого, незрозумілого та залишеного напризволяще. ЗМІ, політичний світ та бізнес повинні продовжувати просувати месидж про те, що інтеграція України до міжнародного співтовариства сприяє зміцненню безпеки та демократичних свобод всередині країни. Під час громадських дискусій, спрямованих на розвінчання міфу про те, що міжнародна взаємозалежність шкодить свободі та фінансовій безпеці, необхідно уникати абстрактних ідеологічних висловлювань та слід зосереджуватися на конкретних прикладах того, які саме переваги отримують громадяни України (напр., лібералізація візового режиму, можливості у сфері освіти за кордоном або іноземні інвестиції, що сприяють відродженню місцевих громад). Також життєво важливо просувати ідею, що навіть якщо Незалежність, безумовно, стосується права України вибирати, які угоди вона укладає, разом з тим це передбачає співіснування з іншими країнами та дотримання міжнародних зобов’язань. Поки ця когнітивна зміна не відбудеться, багато українців будуть продовжувати плутати добровільне «зовнішнє управління» з нелегітимним «впливом / втручанням», забезпечуючи тим самим сприятливий ґрунт для антизахідних пропагандистських наративів, на кшталт «західні куратори» [западные кураторы]. Ефективним доповненням до цього підходу було б наполегливіше акцентування думки, що взаємовигідний зв'язок з іншими державами означає визнання того факту, що сама Україна може багато чого запропонувати іншим країнам.

Ще одним елементом соціального та політичного життя, який потрібно краще артикулювати в суспільстві, є життєво важливий зв’язок між економічною стабільністю та демократичними процедурами. Тут лідери українського бізнесу мусять взяти ініціативу у свої руки та пояснити, як реформи стосовно правил та прозорості ведення бізнесу позитивно вплинули на щоденну роботу українських підприємств, попри те, що таке професійне середовище, засноване на правилах, обов’язково є також значно вимогливішим.

Базуючись на принципах журналістики залучення, можна запропонувати корисні поради для українських ЗМІ при вирішенні таких непростих питань, як взаємозв’язок із західними країнами та міжнародними організаціями або небезпека залежності від Росії через опертя на галузі, успадковані від радянської системи (у таких сферах, як енергетика, скажімо). Подібний підхід створює атмосферу довіри, сприятливу для активної участі громадян шляхом безпосереднього залучення їх до редакційного процесу та спільного формування порядку денного. Українські медіа можуть розглянути можливість панорамувати успішні ініціативи (такі, напр., як «Hearken»), намагаючись взаємодіяти з громадами з метою реального врахування їхніх потреб. Відчуття того, що «їх почули», яке неминуче виникає в результаті таких ініціатив, зробить громадян значно сприйнятливішими навіть до ідей, які можуть суперечити їхнім переконанням.

Вкрай важливо показати, що саме радянська спадщина спричинила економічну кризу 1990-х, оскільки це допомогло б розірвати поширений асоціативний зв’язок між труднощами 1990-х та здобуттям Незалежності. Можна пояснити, наприклад, що якби Україна залишилася в орбіті Росїі, це могло б призвести до ще більш глибокої економічної кризи в поєднанні із затяжним конфліктом, подібним до того, який був у Чечні.

Слід викласти негативні аспекти радянської спадщини як конкретні виклики, з якими українці стикаються всі разом як суспільство, а не як загальні нездоланні проблеми. Месидж повинен полягати в тому, що незалежність – це «робота в процесі». Цей підхід може допомогти усунути розчарування людей обіцянкою, що Незалежність буде дорівнювати негайному процвітанню, а також спростувати логіку, згідно з якою виклики, пов’язані з незалежністю, автоматично вказують на те, що нам було «краще» в радянські часи.

Також вирішальне значення має протидія міфу, згідно з яким «ми лише знищили в незалежній Україні те, що було побудовано за радянських часів». Ефективний спосіб протидії – показати приклади того, як за часи Незалежності люди у своїх містах створювали нові локальні підприємства та нові галузі, зокрема на Донбасі. Інфраструктура не була втрачена, – її трансформували, замінивши застарілу економічну модель іншою, спрямованою на задоволення запитів людей (наприклад, у сфері туризму, бізнесу ресторанів, кав’ярень тощо). Деіндустріалізація Донбасу не означає, що регіон приречений, – регіональні моделі економіки можуть бути переорієнтовані на інші сектори. У зв’язку з цим важливо також ставити наголос на появі нових технологічно розвинених галузей.

Люди давали тонкі й послідовні відповіді у межах теми про позитивні та негативні аспекти радянської спадщини в Україні. Попри те, що необхідно активніше дискутувати публічно про руйнівні довгострокові наслідки радянської системи, ці дискусії повинні сприяти перегляду минулого таким чином, щоб у процесі виникало чітке бачення того, як саме обіцяне «світле майбутнє» мало би виглядати в реальності. Чи хочуть люди, наприклад, щоб Україна повторила в майбутньому жахливу історію знищення прав людини, як це відбулося в СРСР? І яке соціальне забезпечення воліють отримати громадяни для своїх дітей? Амбівалентні стосунки, які багато українців мають з радянським минулим, слід досліджувати конструктивно, зосереджуючи увагу насамперед на аналізі того майбутнього, яке українці прагнуть збудувати безпосередньо для своїх родин, а отже, й для цілої країни.