Сергій Рахманін
Заступник головного редактора видання «Дзеркало тижня» з 1998-го по 2019-ий рік, з 2019-го — народний депутат України, (партія «Голос»)
Про політичне тло

Ключовим гравцем тоді, безумовно, був Кучма. За великим рахунком людини, фігури, яка за масштабом дорівнювала йому, не було. Але Кучма початку другого терміну був людиною, яка радше лякала, ніж вселяла надію. Велика частина людей справді покладала певні надії на Кучму, коли його обрали президентом. Але Кучма періоду між першим і другим термінами — це була людина, яка поступово перетворювалася на класичного авторитарного правителя з усіма відповідними наслідками. З обмеженнями щодо цензури, зі створенням псевдоелітного прошарку, який керував країною. Людям, які асоціювали себе з демократією і свободою, це безумовно не подобалось. Кучма був уособленням зла на той момент. Поруч із ним не було жодної фігури, яка могла б стати альтернативою. На той момент і Мороз, і Марчук як персони, що могли складати йому конкуренцію, після виборів 1999 не сприймалися. Симоненко був людиною, що підігравала владі. Тимошенко ще не набрала відповідної ваги. Всі приглядалися до Ющенка, як до певної альтернативи. Але тоді ще не можна було напевно говорити про нього, як про конкретного персонажа, з яким пов'язували очікування велика кількість людей.

Було відчуття того, що країна рухається вже не до авторитаризму, а до диктатури. Цей переляк, жах, підозри різних людей по-різному. Вони змушували цих людей знаходити спільні точки дотику, створювати щось на кшталт опозиційної платформи, яка б цьому протистояла.
При чому Кучма був достатньо цікавим політиком. З одного боку абсолютно авторитарні речі, жорстке несприйняття іншої точки зору, суттєвий тиск на ЗМІ. З іншого боку, він вже пережив певну еволюцію, у нього в риториці і діях вже було менше проросійських настроїв, ніж раніше. Пізній Кучма замислювався над тим, щоб поступово зближатися з Європою, щоб поставити за кінцеву мету НАТО та ЄС. З іншого боку, він створював загрози для свободи і демократії навіть у тих паростках, які існували на той момент. Тому кількість політичних еліт і людей, які готові були йому опиратися, була достатньо великою. Це були люди як ліберального штибу, які асоціювалися з партією «Реформи і порядок», наприклад, так і той самий осередок Соцпартії, навіть частина комуністів, яким, попри ліві погляди, не подобалося, що Україна скочується в напрямку диктатури. Тому в принципі грунт був достатньо поживний, щоб створювати певне опозиційне середовище. Але потрібен був привід, тригер. Справа Гонгадзе ним стала. Перший протест проти старої влади в широкому розумінні цього слова — це був форум національного порятунку «Україна без Кучми». Ті процеси, які почалися після загибелі Гонгадзе.

Це перша спроба. Все, що було протестного до того, мало або локальний, або організований характер. Найбільші акції, які були до того, це були так звані Східні страйки — величезна страйкова кампанія, яка призвела до дочасних парламентських і президентських в 1994 році. Але це не була історія народного протесту. Це було невдоволення, яке використали політики, які хотіли замінити Кравчука на більш проросійського кандидата. Цим кандидатом на той момент був Леонід Кучма.

Були локальні протести. Локальні конфлікти, сутички певних протестних опозиційних середовищ із силовиками. Переважно це були націоналісти, зокрема УНСО. Був похорон патріарха. Ще деякі речі. Але такий масштабний протест, організований системно і ідеологічно, був першим. Це була перша спроба, і вона не могла тривати довго. Вона не могла закінчитися успіхом. Це була перша проба пера, без якої все, що відбувалося надалі, було б неможливим.

Про «Україну без Кучми»

Купа різних політиків відчула, що це шанс, який дозволяє поставити під сумнів перебування Кучми на посаді президента до кінця його каденції. Кожен виходив зі своїх міркувань. Для таких людей, як Марчук чи Мороз, плівки Мельниченка, цей Кучмагейт, а далі — «Україна без Кучми», були можливостю відвоювати свої позиції, які вони втратили після виборів 1999 року. Для людей на кшталт Ющенка, який тримався осторонь, але менше з тим, мені здається, вже тоді марив президентством, і Тимошенко, це був шанс заявити про себе, як про політиків, які, можливо, стануть наступниками. Для цілої низки опозиційних партій це був шанс застовбити для себе місце, піти вгору і збільшити вплив.
Молодого, красивого, сильного, яскравого — як це тиражувалося, вбиває злочинна влада. Це викликало збурення, а політики хотіли це використати.Тоді в багатьох людей була надія на те, що можна буде добитися якщо не імпічменту (в це мало хто вірив), то примусити Кучму піти у відставку. Багато хто сподівався, особливо на початках, що можуть бути дострокові вибори, які за цих розкладів давали шанс іншим політикам. Тому на початку 2000 року такі настрої були.
Я пам'ятаю одну з перших зустрічей, яка передувала створенню організації, яка намагалася взяти роль в організації цих протестів. Вона в первісному варіанті мала називатися «Фронт національного порятунку», але врешті з'явилася з іншою назвою — «Форум національного порятунку», бо проти слова «Фронт» активно виступав Мороз. Він був одним із ключових гравців у цьому русі, тому до його точки зору дослухалися.

Ми збиралися тоді — політики і невелика група журналістів. Відразу говорили про те, що не будемо займатися політикою в класичному значенні цього слова.

Учасники акції “Україна без Кучми" у Києві, архів, 2001 рік, стопкадр з відео
Коли сиділи, спостерігали за людьми. Такі люди, як Мороз чи Матвієнко, були радше обережними, недбало, дуже розсудливо намагалися спланувати, що буде далі. А такі люди, як Тимошенко, яка була ключовим двигуном цього процесу, як Філенко, Стецьків, Головатий, вони були налаштовані на набагато активнішу гру. По них, по їхніх рухах, настроях, відчувалося, що вони зловили хвилю. Їм здавалося, що цей процес може завершитися логічною крапкою. Тобто дочасними виборами і переобранням Кучми.

До речі, Кучма був розгублений. Це був нетривалий період, коли він був таким. Це відчувалося по тому, як він себе поводив, коли виходив назовні, по тому, які паузи довгі робив. Це означало, що йому треба розібратися в інформації. Був такий момент, що людина, яка асоціювалася із силою, впевненістю і перевагою, почала коливатися, хитатися. Назовні це відчувалося.
Наприкінці лютого знесли наметове містечко — мав бути удар у відповідь. І — класика жанру, коли краще наноситься цей удар: 9 березня, день народження Шевченка. Це така сакральна дата для України, починаючи від України дисидентської.
Фінал і початок

Кучма — те, що називається «заївся». Довге протистояння, яке усім українським революціям притаманне, хитання. Більше того, нагадаю, що там було два знесення наметових містечок. Перше було ще в грудні 2000 року. Українська історія має звичку повторюватися. Там теж було заявлено про реконструкцію Хрещатика — це така алюзія на «йолку» майбутню. На цій підставі наметове містечко знесли, але воно відновилося в більшому масштабі. Його повторно знесли вже наприкінці лютого. Це стало тригером. Це робилося достатньо жорстко, достатньо брутально. Влада вважала, що помірне, але жорстке застосування сили поставить крапки над «і», а протест закінчується, коли він перестає бути масовим. Натомість ті, хто грав у цю гру і намагався грати до кінця, вважав, що жорсткість має спровокувати жорсткість у відповідь, і тоді влада почне хитатися ще більше. Це просто збіглося в часі і просторі.

Активні протистояння протестувальників з міліцією під час акції “Україна без Кучми” у Києві біля парку Шевченка 9 березня 2001 року, архів, фото: maidan.org.ua
Наприкінці лютого знесли наметове містечко — мав бути удар у відповідь. І — класика жанру, коли краще наноситься цей удар: 9 березня, день народження Шевченка. Це така сакральна дата для України, починаючи від України дисидентської. От подивіться на історію будь-яких революцій. Багато процесів починалося біля пам'ятника Шевченку на день його народження. Прорахунок був у чому? Не тільки організатори акції розуміли, що це визначальна точка, день. Влада це теж розуміла і до цього готувалась. Влада не тільки знала наперед, що буде похід на Банкову і протистояння з силовиками. Вони були готові до цього, були готові діяти відразу жорстко.
Вони прораховували, що надмірна жорсткість, яка буде застосовуватися в цей день, точно налякає організаторів протесту і недостатньо активних прихильників, які не готові були до жорстких протистоянь, до бійок, до війни, до барикад. Вважалося, що достатньо буде реального серйозного застосування сили, і цей процес хлопнеться. Власне так і сталося. Навіть організатори після бійки 9 березня на Банковій самі схаменулися і налякалися того, що будуть суттєві протести, які будуть пов'язані з жертвами, і вони на це ще не були готові.
Учасник акції "Україна без Кучми" у Києві 9 березня 2001 року, архів, фото: maidan.org.ua
«Україна без Куми» — це була проба пера. «Повстань, Україно» — це не така яскрава акція, але вона була довгою, тривала майже рік. Це була можливість час від часу акумулювати великі сили і робити протестні акції в парламенті, поза парламентом на площах великих міст. Саме під час «Повстань, Україно» — знову ж таки на день народження Шевченка 9 березня 2003 року, був перший масовий мітинг у Києві, коли справді можна без перебільшення говорити про кілька десятків тисяч людей. Це були реальні люди, яких не просто приводили під партійними прапорами. Це були кияни та мешканці інших регіонів, які свідомо, щиро приїхали. Було відчуття того, що зміни незабаром. Навіть у пік «України без Куми» такого відчуття не було. Тоді влада губилася, це відчувалося, але вона все ще була сильною. Тут постійно з'являлося відчуття, що вона слабшає. Тому кожна наступна акція була більшою. «Повстань, Україно» була неможливою без «України без Куми». Це були ті речі, які робили неминучим Майдан у тому вигляді, в якому він з'явився наприкінці 2004 року.
Про Леоніда Кучму і справу Гонгадзе

За зовнішніми відчуттями це виглядало так: Кучма — це людина, яка вміє тримати удар. Чим сильніше тиснули, тим жорсткіша була відповідь. Це з одного боку. З іншого, мені важко судити наскільки упереджено чи не упереджено відбувалося розслідування справи Гонгадзе, бо навколо цього багато спекуляцій, маніпуляцій. Були періоди, коли справа розвалювалася, були періоди, коли активно велися слідчі дії. Не завжди можна знайти логіку, чому в цей період відбувалося так, а в інший так. Думаю, що є фактор людський. Мені здавалося, що Кучма із самого початку вважав, що його підставляють. У тому числі, думаю, що він вважав, що його підставляє частина з його оточення. Думаю, що він грішив на олігархів і представників силових структур. Він мав достатньо авторитету на них впливати, але не мав достатньої довіри і не був упевнений у об'єктивності цього розслідування. Не виключаю, що на якомусь етапі давав вказівку розвалювати цю справу. Але в мене відчуття, що він до кінця хотів розібратися в певних речах та процесах, але не мав абсолютної довіри до тих людей, які цим займалися. Але в принципі він діяв так, як мав діяти. Він мав діяти жорстко, мав категорично заперечувати будь-яку участь у цьому процесі. З інстинкту самозбереження він мав заперечувати будь-яку, навіть опосередковану, участь людей, які з ним асоціювалися. Це логічно. Пофантазуємо — навіть якщо Леонід Кучма не замовляв. Кучма зіткнувся з проблемою. Кучма хоче провести об'єктивне розслідування. Кучма відчуває, що слідство може вийти на людей, з ним пов'язаних. В очах громадськості, в очах світу він все одно людина, яка якщо не є убивцею, то є босом убивць, або покриває убивць. Тому він був зацікавлений у тому, щоб звести нанівець процеси. Бо за тих чи інших обставин він все одно був би винний, йому б довелося нести відповідальність. Я думаю, що його рухи жорсткі, часто незграбні, пов'язані з тим, що через інстинкт самозбереження робив усе спрощено. В силовий спосіб він намагався протиснути історію з протестним рухом. Намагався здобути максимальну більшість у ВР, щоб вона не перетворилася на опозиційний орган, який прискорював його кінець. З третього боку він почав потроху зачищати оточення в силових структурах. Якщо пам'ятаєте, це той період, коли в нас змінювали всіх: міністр внутрішніх справ, керівник ГПУ, відбулася заміна глави АП. Він тоді зачищав керівництво цих дуже чутливих структур, від функціонування яких його життя як президента залежало найбільше.

І ще один момент. У моїй уяві Кучма очевидно собі намалював шлях просвітницького диктатора. Тобто людину, яка буде закручувати гайки, облаштовувати країну на свій смак і розсуд. Це з одного боку. А з іншого — буде поступово вести країну в напрямку Заходу. Зараз ми не обговорюємо наскільки був бездоганним цей шлях, наскільки йому це вдавалося, але по певних рухах і речах це відбувалося саме так. Сама історія, в якій його призначили вбивцею Гонгадзе ще до завершення розслідування, не додавала йому можливості зробити те, на що він сподівався. В нього був один варіант — іти в напрямку протилежному, який він собі замислював. Він пішов у бік Росії.
Український президент Леонід Кучма (праворуч) із своїм російським колегою Володимиром Путіним в "Артеці", АР Крим, Ялта, 2001 рік, преслужба Президента Росії
Це додаткове тло, яке фактично зробило Кучму не деюре, а дефакто персоною нон-грата в очах світової спільноти. В нього не було інших варіантів, ніж іти туди, куди йому залишалося. Поява Медведчука на посаді голови АП, це додатковий аргумент того, що можливо все, що відбувалося, було заплановано саме так. Україна загальмувала на поступовому еволюційному шляху в напрямку Заходу, почала різко розвертатися в напрямку Сходу. Кучма — людина, яка в принципі на початках була людиною прорадянською. Для нього нормальний контакт із росіянами був абсолютно природним, але під час його президентства багато чого змінилося. Він захищав інтереси України достатньо жорстко. Саме як президент. Я його не ідеалізую, але це правда. Він робив це набагато жорсткіше, ніж його наступники, до речі. Тому коли він розвернувся в той бік, то все збіглося в часі і просторі. Його повний авторитаризм і утиски свободи слова, його специфічне уявлення про демократію наклалися на змушений, але достатньо жорсткий шлях у бік Росії. Люди, які пов'язували своє майбутнє і майбутнє країни з іншим вибором, починали від нього відходити.

Про Віктора Медведчука

Давайте спочатку. Кравчук колись правильно говорив: що таке втрата влади, з чим асоціюється? В нього вона асоціюється з телефоном, який мовчав. Він перестав бути президентом — перестали дзвонити. До нього ніхто не приходив, не висловлював співчуття, не пропонував допомогу, ніхто не запитував, як він почувається. Люди, коли вони відчувають, що ти слабкий у політиці, від тебе тікають. Від Кучми, коли в нього почалися перші проблеми, пов'язані зі справою Гонгадзе, люди розбігалися. Ігнорували, не виконували його накази, намагалися не потрапляти на очі. Бо вони теж почали хитатися, бачачи, як хитається він. Медведчук запропонував себе сам. Медведчук був людиною, яка готова була в цих обставинах не тікати, а працювати. Він був жорстким, енергійним, діловим. Це один момент. Другий — у Медведчука вже на той момент були непогані зв'язки з Росією, стосунки з якою в Кучми погіршувалися через його наміри, вже публічно озвучені, рухатися у бік Заходу. Потрібен був новий комунікатор. Медведчук, як мене переконували, на цю роль підходив якнайліпше. Більше того, Медведчук був людиною, яка вміла переконувати. Я можу помилятися, але в часі і просторі збіглися дві обставини — прихід до найближчого оточення Кучми Медведчука і вихід з оточення Горбуліна. Людини, яку він ледь не зі студентських років знав, шанував, прислухався. Горбулін при всіх нюансах був прихильником поступового східноатлантичного курсу, на відміну від Медведчука, який завжди ставив питання близькості до Росії. Навіть тоді у стриманій формі відмовляв Україні в праві на існування як суб'єкту політики. От вам розуміння того, що сталося.

Думаю, що серед впливових політиків Медведчук був найбільш проросійським. Серед проросійських був найбільш впливовим. Тому до певної міри його поява була обумовлена ситуацією. І він був пов'язаний із певними фінансовими колами, які могли підтримати. На відміну від багатьох політиків, не було такого, що він одягав косоворотку чи шаровари в залежності від ситуації. В нього косоворотка була завжди. Йому не треба було перефарбовуватися. В цьому сенсі він має викликати повагу, бо він ворог, але ворог відвертий. Він цього ніколи не приховував. Він таким був завжди.
Без плану дій міліцейський генерал не вбивав би журналіста, яким би він не був на той момент загальновідомим. Давайте називати речі своїми іменами. Це означає, що був план.
Про плівки Мельниченка

Якщо перше враження — це був шок. Це було щось надзвичайне, такого в історії України не було. Їх слухали всі, намагалися розібрати, що там говорять, хто ті люди, які згадуються на плівках. А потім з часом ставлення до них стало більш легковажним. У декого навіть презирливим. Почасти це пов'язано з історією самого Мельниченка. Його дії, рухи, інтерв'ю, в яких він сам суперечив собі. Його дивні висновки, плями в його свідченнях. Вони викликали сумніви у різних людей, незалежно від того, чи цікавилися вони політикою і процесами, чи ні.

Друга історія пов'язана з тим, що плівки, те, що в них говорилося і могло випливати з того, що там говорилося, в різні періоди коментувалося по-різному. Кожен намагався зібрати свій врожай на цьому, викручував це у свій бік. Безумовно, це дратувало. Це на якомусь етапі нагадувало танок на кістках.

Відбулося щось надзвичайне, якийсь жорсткий злочин, люди заточені на здобуття справедливості, чекали на швидкий процес, який виведе на замовників і виконавців, будуть розставлені всі крапки над «і», і плівки Мельниченка стануть допоміжним елементом цього процесу. Коли з'ясувалося, що цей процес довгий, що тривають роки, а питань не менше, а більше, то до плівок стали ставитися як до побічного елементу, який насправді інколи навіть заважає. Тому вони знецінилися, знівелювалося їхнє хначення, хоча і з політичної, і правової точки зору їхню вагу не можна применшувати. Питання, як вони з'явилися, як вони нарізалися? Сам по собі факт появи плівок Мельниченка — це потужне щеплення суспільства від компроматів надалі.
Лідер опозиції Олександр Мороз (праворуч) оприлюднив записи майора Мельниченка, зроблені у кабінеті тодішнього президента Леоніда Кучми, 28 листопада 2000 року, архів, стопкадр з відео
Переосмислення

Можу говорити про певну кількість людей. Коли ти займаєшся журналістикою, то у розслідуванні карних справ, завжди шукаєш мотив. Не було мотиву у Кучми організовувати замовлення Гонгадзе. Не було. Відбувся ексцес виконавця, хтось невірно зрозумів вказівку чи пораду і зробив усе брутальніше, жорсткіше, ніж думав — були ті, хто так вважав. Але люди, які мали можливість спілкуватися з Кучмою безпосередньо в цей час і пізніше, коли вщухла «Україна без Кучми», говорили про те, що він не справляє враження людини, яка віддавала такий наказ. Зрозуміло, це суб'єктивно.

А потім переосмислення відбулося після того, як почали аналізувати наслідки і процеси, які відбувалися. Одразу з'явилася певна кількість людей, які відверто намагалися експлуатувати цю ситуацію. У них було більше резонів розвивати цю ситуацію, ніж у Кучми. Якщо вже далеко йти, то найбільш зацікавленою стороною була Росія. Бо на той момент альтернативи в Кучми не було. Знаючи характер людини, дуже важко, аби він пішов у відставку. А вплив на силовиків все ще був достатньо серйозний. Питання в тому, чи Росія організувала це, чи просто скористалася ситуацією, залишається відкритим. У мене немає доказів, які підтверджують чи спростовують цю версію. Але дивлячись на всю цю історію, придивляючись до поведінки тих чи інших персонажів під час історії, після неї, все більше людей доходили до висновку, що Кучма в цій історії радше елемент гри, ніж її замовник і організатор. З різних причин і міркувань, але людей, які б, керуючись логікою, в тому числі і політичною, думали, що Кучма справді стоїть за організацією убивства Гонгадзе, таких людей у тому журналістському колі, до якого я належав, практично не залишилося.

Головне питання

Як і раніше: кінцевий замовник. Я не певен, що ми коли-небудь дізнаємося ім'я. Все те, як воно відбувалося, говорить про план дій. Як воно відбувалося, як розкручувалося, з усіма нюансами, з усіма непорозуміннями. Без плану дій міліцейський генерал не вбивав би журналіста, яким би він не був на той момент загальновідомим. Давайте називати речі своїми іменами. Це означає, що був план. Цей план писався задовго, точніше, писався довго і мав багато складових і учасників. Саме ця обставина і те, що пройшло багато часу, у мене викликає сумніви щодо того, що ми колись дізнаємося кінцевого остаточного замовника.

Про «Українську правду»

Якби не було того, що сталося, то УП можливо б стала відомим ресурсом, але все одно це був би медіа-інструмент для людей, які цікавляться політикою. Вона зробила УП ресурсом максимально близьким до кожного. УП читали всі. Вона зробила інформацію доступною. Певна політична самоосвіта великої частини населення з'явилася, завдячуючи УП. Не тільки тому, що онлайн зменшував відстань між споживачем та тим, хто цю інформацію надавав. А ще й тим, що УП стала сакральним медіа. За рахунок цього рівень довіри до неї був вищим, рівень відчуття її був набагато тоншим для багатьох. Вона стала справді явищем не тільки в журналістиці, а й в Україні. Саме тому вона зробила інформацію ближчою для багатьох людей, і багатьох змінила.