Севгіль Мусаєва
Головна редакторка «Української правди»
Про зникнення Георгія Гонгадзе

Мені було 13 років, я жила в Керчі. Побачила це в новинах. Це було пізніше, ніж осінь 2000 року. Здається — весна 2001-го. Зіткнення, акція «Україна без Кучми». Ми обговорювали з батьками. Я запитувала, чому можуть вбити журналіста, людину? Я пам'ятаю цей період в історії України. Пам'ятаю, що почула це прізвище. Я не пов'язувала його з виданням «Українська правда», знала, що це був журналіст.

Пізніше я почала розуміти справу Гонгадзе — на першому курсі інституту, коли була Помаранчева революція. Пам'ятаю, як студенти-журналісти прийшли на Майдан. Однією з його вимог було розслідування справи Гонгадзе. Я побачила маму Гонгадзе на сцені Майдану. Тоді Віктор Ющенко зобов'язався перед нею, що замовників вбивства її сина знайдуть. Для мене, як студентки Інституту журналістики, це також була важлива справа. Були сподівання, що після перемоги Майдану убивць знайдуть.
Про Георгія Гонгадзе

По-перше, він засновник видання, в якому я зараз працюю. І ця історія була однією з причин погодитися на пропозицію Олени Притули у 2014 році. В УП є історія. Якщо її досліджувати, то вона справді вражає. Мені здається, ми не усвідомлюємо, наскільки цей сюжет розтягнувся у часі на 20 років. Скільки він змінив у країні, у долі великої кількості людей. Яке він мав значення і для журналістики, і для журналістів того часу.

Я трішки з іншого покоління, але коли зараз спілкуєшся із людьми, які знали Гію, були одного віку з ним, вони згадують це і досі. Нібито це сталося 2-3 дні тому. Мене вразило, коли 2 чи 3 роки тому була експозиція «Музею новин», українцям запропонували обрати історії, які вплинули на розвиток країни. Перша подія — окупація Криму, друга — убивство Гонгадзе. Коли запитала у креаторів цієї ідеї чому так, вони сказали, що люди бачать прояв великої несправедливості, яка тягнеться вже 20 років. Тобто як на цьому моменті зафіксувалася несправедливість, так вона і досі продовжується.
Журналіст Георгій Гонгадзе розмовляє по телефону в редакції "Української правди", архів
фото: Українська правда
Про «Українську правду»

«Правда» в СРСР була одним із рупорів пропаганди. Коли почалася розмова про створення видання, Гія запропонував взяти слово «правда», як відому на весь світ газету, і додати «Українська». Бо він бачив процеси, що відбувалися в країні на 8-9 рік незалежності. Що ось цей радянський закоренілий наратив бореться із молодим українським. Це з одного боку. А з іншого — надати слову «правда» якихось нових значень.

Навіть кольори, які вони обрали — бордовий, сірий — це також радянський рудимент, тому що Україна дійсно така є. Поєднання радянського закостенілого з молодими, дещо наївними ідеями. Схожими з ідеями Дон Кіхота. Так з'явилася назва «Українська Правда».
16-го квітня Георгій та Олена запустили УП, а 16-го вересня — через п'ять місяців, він зник. Тобто п'ять місяців для того, щоб створити видання. Коли ми говорили про це з Оленою, то вона розповідала, що вони тоді поїхали до Нью-Йорка у відрядження, і якраз призначили кабінет міністрів. Це було 22 грудня 1999 року. Вони намагалися дізнатися прізвища призначених міністрів. Але не змогли, бо в жодного інформ-агентства цієї інформації не було. Зараз у 2020 році це складно уявити, бо ми знаємо імена та прізвища призначених за 2-3 дні до того. Вона розповідала, що їм потім довелося дзвонити комусь із колег, щоб дізнатися, кого призначили. Це був переломний момент, коли Георгій і Олена сказали, що все ж таки потрібно створювати якесь видання. Обрали дату 16 квітня, бо тоді мав відбутися референдум. Олена і Георгій вважали, що це приверне увагу до веб-сайту. Але цього не сталося.

Аудиторія УП на початку існування складала 15-20 людей на день. Георгій особисто роздавав візитівки УП. Коли з'являвся новий юзер, всі раділи.

В нас є така чудова жінка на ім'я Лєна, яка вже 20 років годує «Українську правду». Її на роботу наймав ще Георгій. В нього було два правила: перше, що люди мають завчасно отримувати заробітну плату. І ще дбав, щоб люди були нагодовані, щоб не витрачали час, щоб шукати, де можна поїсти. 20 років УП годується в офісі, і це скорочує час на обід. Це дрібниці, але це добре характеризує людину, її підхід.

Були різні ситуації, коли не вистачало обладнання — коли Георгій вже зник у вересні, вивезли якусь техніку. Тоді Юлія Мостова дала свій телевізор з дому, ще якийсь касетний магнітофон, на якому велися записи, щоб видання працювало.

Становлення «УП»

Дуже важливою темою було збереження УП як видання. Воно існує п`ять місяців, стається грандіозний скандал. З одного боку, це привертає увагу, але з іншого, мало хто знає, що редакцію виселили з приміщення. Вони шукали інше. Звичайно, ніхто не хотів давати гроші на розбудову. 2001-2002 рік видання існувало за 20000 доларів американського гранту, який вдалося якимось чином залучити. Олена розповідала, що в певний час УП була супер маргіналізована. Це вже після «України без Кучми», яка, як ми знаємо, закінчилася нічим. 2002-2003 рік, коли влада Кучми посилювалася, ніщо не віщувало, що може статися у 2004 році. Я роблю висновок із розмов, які ми вели, та з історичних хронік, але в принципі вберегти видання було дуже складно. Коли я вже стала головним редактором УП, це — 2015 рік, в мене була розмова з одним українським політиком, який казав: «Ну, я розумію, що ти працюєш наглядачем пам'ятнику Гонгадзе». Звичайно, це мене сильно образило. Але чому для Олени було супер-важливо уберегти УП, бо це найкраща пам'ять про людину, яка її заснувала. Тому в нас у «шапці» написано, що «УП заснована Гонгадзе». Саме він ще тоді у 1999-2000 роках вигадав і назву, і символ — Дон Кіхот. Це був символ Гії, бо його часто порівнювали з Дон Кіхотом. Він був великим, худим, кремезним, романтичною натурою. Хтось із його подруг порадив взяти гравюру Пікассо. Так з'явився Дон Кіхот. Мені про це розповідала і Мирослава, і Олена. Я це читала у спогадах когось із друзів, що саме так Дон Кіхот і з'явився. Цей символ — цікавий, з одного боку романтичний, позбавлений глузду, а з іншого боку — це людина, яка бачить несправедливість і завжди починає боротися із якимись проявами несправедливості.
Я бачила, як слідчі можуть працювати, у тому числі і по справі Шеремета. Я була на цих допитах і приблизно розуміла рівень професійності, рівень питань. Мені здається, що розслідувати справу, ще й 20-річної давності, буде дуже-дуже складно. Я маю на увазі, що в нас немає слідчих, які могли б це зробити.
Чи змогли журналісти дати відповідь на питання: «Хто вбив Гонгадзе?»

Було багато спроб. Я думаю, відповідь ми знаємо з вироку Пукачу. Подробиці вечора з 16 на 17 вересня, обставини, роль кожного з учасників, як убивали. Навіть, коли Гонгадзе помер. Це 1 година ночі 17 вересня. Це відкрита історія. А щодо історії замовлення, хто дав наказ, то звичайно немає такої однозначної відповіді. Чи можна тут ставити питання: чи це відповідальність журналістів, чи правоохоронної системи та країни, в якій ми живемо, де, на жаль, немає зв'язку між злочином і вироком?

З цього погляду мені цікаво, про що ж справа Гонгадзе? Про відсутність покарання, про людський гнів і наслідків, до яких він може призвести, якщо ти перша особа в державі. Ти маєш себе контролювати, бо твої накази, твої вислови можуть бути сприйняті не так. Чи це історія про підступність найближчого оточення. Тобто це гібридна історія. Вона не тільки про вбивство журналіста.

Це комплексна історія законів влади. Як можуть використати цю історію задля позицій України, хто може бути в цьому зацікавлений. Це історія про перевищення повноважень, у тому числі. Це історія про прояви людської природи. Але те, що я можу сказати, незважаючи на те, що ця історія досі є сірою, не відкрита на 100%, люди, які до цього причетні, які надавали накази, які через різні обставини мали до цього відношення, не думаю, що вони спокійно сплять. Тому що це кармічна історія. Скільки часу не минуло б, говорячи про владу Кучми, усі будуть згадувати Гонгадзе. Він назавжди вписав своє прізвище в цю історію. Що до цього призвело, як це відбулося, це вже нікого не цікавить. Кучма винний у цьому. І все.

Питання, чи це був наказ на фізичну ліквідацію, чи це був наказ просто залякати його. Те і те — дуже погано, звичайно. Особливо, коли ти знаходишся на першій позиції в країні. Ви маєте розуміти наслідки.

Мені досі не зрозуміла роль Юрія Кравченка і те, як він пішов із життя: наклавши на себе руки. Чи все ж таки це було убивство? Бо обставини його смерті викликають багато питань. Це також історія, яка може статися тільки в Україні — коли один із ключових свідків за день до ключового допиту, коли могла наступити розв'язка, гине. Ми знаємо, що у вироку він зазначений, як замовник убивства. Це дивно, погодьтеся. Це спосіб покласти вину на людину, яка нічого вже не зможе сказати.

Чи варто зараз по-новому розслідувати справу Гонгадзе?

Я більше бачу тут проблему професійності, бо, на жаль, за 20 років цієї історії у нас великий кадровий дефіцит якісних слідчих. Я бачила, як слідчі можуть працювати, у тому числі і по справі Шеремета. Я була на цих допитах і приблизно розуміла рівень професійності, рівень питань. Мені здається, що розслідувати справу, ще й 20-річної давності, буде дуже-дуже складно. Я маю на увазі, що в нас немає слідчих, які могли б це зробити. На жаль, за 20 років деградувало усе, що тільки можна. Я не вірю, що слідчі зможуть допомогти просунутися у цій справі і нарешті знайти відповіді.

Чого вас навчила Олена Притула?

Тримати удар у найскладніших життєвих ситуаціях, коли здається, що стілець вибивають. 2016 рік для мене був саме таким. Було враження, що зараз посиплеться все. Що грунт відходить… Але ти розумієш, що в таких ситуаціях ти маєш бути ще сильнішим, маєш ще більше працювати, не давати приводів звинуватити тебе у слабкостях. Ну і насправді дуже любити справу, якою ти займаєшся, бо у всіх журналістів «Української правди» є відповідальність перед читачем. В роботі журналіста постійно виникають якісь критичні ситуації. Завжди це має пояснення у якихось людських слабкостях. В Олени є запитання: «А як ти поясниш це нашому читачу? Що з того читачеві?»

За ці 6 років, що я працюю в УП, зрозуміла, що сайт — це такий живий організм, який реагує на все: на твій психологічний стан, на втому. Ти бачиш періоди, коли все зростає, бачиш хороші матеріали. І бачиш періоди такого згасання. Ну і звичайно, що у 2016-17 роках було складно. Це такий удар, коли ти якийсь час тримаєшся, але потім починаєш задавати болісні питання собі про роботу журналіста, про те, чому це потрібно.

Про Павла Шеремета

Павло був із породи журналістів, які працюють цілодобово. В нього не було такого, що робочий день тривав з 9 до 18 години. Він працював репортером завжди. І найцікавіше, що людина в такому віці, в якому був він, завжди зберігав інтерес до професії. Бо я дуже часто помічаю навіть серед молодих журналістів, коли вони кажуть: «Я не хочу йти на інтерв'ю до цього», або: «Я не піду на прес конференцію задавати питання», або: «Я не хочу йти на оф-зе-рекорд». В них починається не те, що зіркова хвороба, але вони вважають, що це їм не цікаво, не потрібно. Павло реально міг піти на прес-конференцію запуску НАБУ і ставити питання як журналіст із зали. Він працював журналістом навіть під час прогулянок містом. Щось цікаве стається, Павло завжди це сфотографує, зробить твіт, дасть новину на УП. Це було сенсом його існування. Він завжди велике задоволення отримував від цього.
Фотографія убитого журналіста Павла Шеремета на стіні в редакції “Української правди", червень 2020 року, стопкадр з відео
Ми часто ходили з Павлом на інтерв'ю. Мене завжди дивувало, як він міг знаходити спільну мову з людьми, задаючи якісь незручні питання. Завжди це робив із якоюсь посмішкою, іронією. Навіть його компліменти були особливі, завжди були на грані фолу, але дуже точні, підкреслювали природу людини. Наприклад, пам'ятаю інтерв'ю із Валерією Гонтарєвою. Павло почав робити комплімент стосовно рози, яку вона причепила. Казав: «Колір рози дає знаки, чи звільнетеся ви з НБУ?» Це був такий яскравий похід, бо ми тоді зустріли Ігоря Коломойського у холі НБУ. Павло міг жартувати такий чином, що навіть у скрутних, нестандартних ситуаціях це було позитивно і піднімало настрій.
Як змінилась УП після загибелі Шеремета

Насправді, все змінилося. Це було так неочікувано. Нібито зробили щось настільки жахливе, що тобі складно уявити, що таке можливе. З різних позицій можна дивитися на цю ситуацію. Можна — з позиції Павла, який любив життя, завжди був відкритою людиною, який не займався журналістськими розслідуваннями, але міг говорити речі, які не подобалися. Але робити це із посмішкою.

Людина приїхала і тривалий час казала, що їй тут нічого не загрожує. Людина, яка перебувала у тюрмі під час президентства Лукашенка. Потім у Росії тривалий час працювала, пройшла через Чеченську війну, а вбили її отаким жахливим чином. Вранці, на перехресті, у центрі міста, у такий спосіб. Ти дивишся на ситуацію з боку Олени Притули, яка переживає вдруге таке у своєму житті. Думаєш, хто це міг зробити. Ти дивишся на цю історію з точки зору видання УП, яка також проходила таку ситуацію початку «нульових». А в 2016 році стикнулася з тим, що журналіст видання був убитий. У людей, що працювали на той час, це викликало страх.

Ви знаєте, я пам'ятаю ранок 20 липня у дрібних деталях: коли мені подзвонили, скільки часу я збиралася. Пам'ятаю, як побачила Олену і Мустафу Наєма, який приїхав на місце трагедії. Десь о 10:30 мені подзвонила Ірина Геращенко, яка знала Гонгадзе, і говорить: «Як таке можливо, що снаряд двічі в одну воронку потрапив?». І тільки в цей момент у мене прийшло таке усвідомлення, що сталося, і повне дежавю з історією 2000 року. Але я розуміла, що для людей, які вчинили убивство Павла, важливо було пов'язати першу історію із Гонгадзе з другою історією. Створити напругу і у журналістському середовищі, і у виданні, і у суспільстві.
Фотографія убитого журналіста Георгія Гонгадзе, символ видання — Дон Кіхот, та табличка біля входу до редакції "Української правди", червень 2020 року, стопкадр з відео